Чтение онлайн

Кажуть, якщо людина невідступно прагне якоїсь однієї мети, то рано чи пізно вона її досягне.

І ось одного разу рано-вранці, тільки-но розвиднілось, я почув, що таємничі двері у високому паркані рипнули. Я весь насторожився, зщулився і, затамувавши подих, чекав, що буде далі.

Двері відчинились. Високий чоловік з рум’яним обличчям, русявою бородою і навислими вусами вийшов і уважно оглядівся навкруги. Звичайно, це він, професор Вагнер!

Пересвідчившись, що навколо нікого нема, він повільно піднявся вгору, дійшов до невеликого гірського майданчика і почав займатись

там якимись зовсім не зрозумілими для мене вправами. На площадці було розкидане каміння різних розмірів. Вагнер підходив до каменів і робив спробу підняти їх, потім, обережно ступаючи, переходив на нове місце і знову брався за камені. Але всі вони були такі великі й важкі, що навіть професіональний атлет навряд чи зсунув би їх з місця.

“Що за дивовижна забава!” — подумав я. Та зненацька я був так вражений, що не міг стримати мимовільного вигуку. Сталося щось неймовірне: професор Вагнер підійшов до великого уламка скелі, більшого за людину, взявся за гострий виступ і підняв уламок з такою легкістю, начебто це був жусок картону. Витягнувши руку, він почав описувати дуги цим уламком скелі.

Я не знав, що й подумати. Або Вагнер мав надприродну силу… — але чому ж тоді він не міг підняти порівняно невеликі камені? — або… Я не встиг закінчити своєї думки, як новий фокус Вагнера ще більше вразив мене.

Вагнер підкинув брилу вгору, мов камінчик, і вона і полетіла, піднявшись метрів на двадцять угору. З хвилюванням я чекав, як ця брила гепнеться на землю. Та вона падала досить повільно. Я нарахував десять секунд, перш ніж брила опустилася вниз. І коли вона була над землею на висоті людського зросту, Вагнер підставив руку, впіймав і вдержав брилу, причому його рука навіть не здригнулася:

— Хо-хо-хо! — весело баском розсміявся Вагнер і далеко відкинув від себе брилу.

Вона, пролетівши деякий час паралельно землі, круто змінила лінію польоту на прямовисну, швидко впала і з страшенним гуркотом розлетілася на куски.

— Хо-хо-хо! — знову розсміявся Вагнер і якось незвичайно стрибнув.

Піднявшись метрів на чотири, він пролетів уздовж майданчика в мій бік. Вагнер, мабуть, не розрахував стрибка, бо з ним трапилась така сама історія, як і з брилою: несподівано він став швидко падати. І коли б не укіс, куди професор упав, він, мабуть, розбився б на смерть. Вагнер упав недалеко від мене, по той бік ялівцевого куща, застогнав і вилаявся, вхопившись за коліно. Потерши забите місце, він зробив спробу встати і знову застогнав.

Після деякого вагання я вирішив показатися й допомогти вченому.

— Ви дуже вдарились? Вам допомогти? — спитав я, виходячи з куща.

Здається, моя поява не здивувала професора. Принаймні він цього нічим не виявив.

— Ні, дякую, — спокійно відповів Вагнер, — я сам дійду. — І ще раз спробував підвестись, його обличчя перекривилося від болю.

Він навіть відкинувся назад. Нога в коліні швидко пухла. Видно було, що без сторонньої допомоги йому не обійтись.

І я став діяти рішуче.

— Ходімте, поки біль не дуже знесилив вас, — сказав я й підвів його. Професор скорився. При кожному русі хвора нога завдавала йому страждань. Ми повільно

підіймались крутим схилом. Я майже ніс Вагнера на собі і сам знемагав під вагою його тіла. Але разом з тим я був дуже задоволений, що таким чином дістав можливість не тільки побачити, але й познайомитися з професором Вагнером, побувати в його житлі. А втім, може, дійшовши до хвіртки, він подякує мені і не впустить у хату? Ця думка непокоїла мене, коли ми підходили до високого паркана дачі. Але він нічого не сказав, і ми переступили заповітну межу, — та навряд чи й міг він що-небудь сказати, йому було зовсім погано. Від болю ії струсу Вагнер був майже непритомний. Я теж падав від утоми. І все-таки, перш ніж увести його в дім, я встиг через плече окинути цікавим поглядом двір.

Двір був досить великий. Посередині стояв якийсь прилад, схожий на апарат Морена. В глибині двору, в землі, виднівся якийсь великий, застелений товстим склом, круглий отвір. Навколо цього отвору, від нього до будинку і ще в кількох напрямах, із землі виступали на відстані півметра одна від одної металеві дуги.

Більше я нічого не встиг розглянути. Назустріч нам з будинку вийшла злякана літня жінка в чорному — його економка, як я потім дізнався.

Ми поклали професора Вагнера в ліжко.

Вагнеру було зовсім погано. Він важко дихав і марив з заплющеними очима.

“Невже від струсу може загинути ця геніальна машина — мозок професора Вагнера?” — думав я з тривогою.

Хворий марив математичними формулами і час від часу стогнав. Розгублена економка стояла і тільки безпорадно повторювала:

— Що ж тепер буде? Матінко, що ж тепер буде?..

Мені довелося подати професорові першу допомогу і ходити коло хворого.

Тільки на ранок другого дня Вагнер прийшов до пам’яті. Він розплющив очі й цілком свідомо подивився на мене.

— Дякую вам… — кволо промовив він.

Я дав йому пити, і він, кивнувши мені головою, попросив залишити його. Стомлений турботами вчорашнього дня і тим, що не спав ніч, я, нарешті, вирішив лишити хворого самого і вийшов надвір подихати свіжим, ранковим повітрям. Невідомий апарат, що стояв посеред двору, знов привернув мою увагу. Я підійшов до нього й простяг руку.

— Не йдіть! Стійте! — почув я за собою приглушений, зляканий голос економки.

І в ту ж мить я відчув, що моя рука раптом стала надзвичайно важка, начебто до неї привісили величезну гирю, яка рвонула мене вниз з такою силою, що я впав на землю. Невидима гиря притиснула кисть моєї руки. З великим зусиллям я одвів руку назад. Вона була червона й боліла.

Коло мене стояла економка і з жалем хитала головою.

— Як же це ви?.. Хіба можна?.. Ви краще не ходіть по двору, а то вас і зовсім сплющить!

Нічого не розуміючи, я повернувся в кімнату й поклав на хвору руку компрес.

Коли професор знову прокинувся, вигляд у нього був уже зовсім бадьорий. Очевидно, у цього чоловіка був надзвичайно здоровий організм.

— Що це? — спитав він, вказуючи на мою руку.

Я пояснив.

— Ви наражались на велику небезпеку, — сказав професор.