Чтение онлайн

– «Аби зганьбити Храм і повалити Царство…» – войовниче додає Сеной.

– «І стати царем над Шеолом, – суворо підхоплює Сенсеной. – А ім'я йому – ніхто, порожня душа».

Порожня душа… Добре, коли кличуть так невідь-якого лиходія, і то – якийсь давно вже спочилий пророк. А коли – власна родина, кидаючи пекучий докір тобі просто в очі? Навряд чи мова тоді була про старе пророцтво, ні – до слова прийшлося, придалося, аби звинуватити, зганьбити, спустошити. Аф ехад. Іш беліар. Ніхто.

Порожня душа. Авжеж. Така є сила слів, що їх передають від покоління до покоління правдиві та втаємничені.

– То що скажеш, Маззакіне, – зненацька смикає мене Сенсеной, – чи знав Раві, кого запрошує до свого дому?

– Кого… – кажу. – А ви як гадаєте? Хіба Иоханана тицьнув був на зловмисника пальцем?

– Гемать неприв'язаний! – лютиться Сеной. – Зважай, що кажеш!

– Та таїш, – шарпає товариша Сенгелаф, мовляв, що з нього, хирого, взяти. Старий Сенсеной скрушно хитає головою.

– Слова праведного мають велику потугу, – мовить він, – і хоча відкрите йому прийдешнє та колишнє у своїй повноті, не стане мудрий виголошувати імена та обставини грядущих звершень, даючи владу першому-ліпшому.

– О! – підношу пальця.

Сенгелаф зиркає обурено, проте висловлює свій клопіт.

– Але Сенсеною… Коли так, то чи знаємо ми напевне, що Асата і є той, кого Йоханана кличе Чужим Царем?

– Що вістовий розори, то напевне, – буркає Сеной.

– Але «син раба»? Маззакіне, чи правда Асата був сином раба? Ти ж кажеш, його продала власна родина? Отож…

– Отож не скач головою поперед ноги, – гмукає старий. – Ми звемо «сином Шатра» мудрого, «сином собаки» – ницого, «сином раба» звемо пропащого, так чи інак.

– Але, але… зазіхнувши на злагоду Царств. Асата так і не став царем над Шеолом, – не вщухає змучений не знаним доти сумнівом Сенгелаф.

Западає незатишна тиша, хіба здалеку чути шурхіт вітру-сновиди в колючих чагарях.

– Йому завадили… – нарешті непевно мовить Сенсеной.

– Або Иоханана ваш щось наплутав, – припускаю я.

Трійця заклякає в побожному жасі.

– Пророки. Нічого. Не. Плутають, – суворо промовляє Сенсеной.

Гості мої приголомшено перезираються. І зрештою Сенгелаф знехотя висловлює спільний острах.

– Він не став царем над Шеолом. І ще не став.

Вони дивляться збентежено. І я цілком їх розумію. В моїй родині теж говорили про Чужого Царя. Хоча, радше, його називали Чужим Богом.

– В цьому тексті помилка!

Голос зухвальця пролунав попід склепінням Шатра, наче громовиця в пустелі; читці скинулися, ошелешені, а що учитель не квапився скарати нахабу, то й розсудили, либонь, що їм приверзлося.

– Послухайте, Раві, не годиться ж лишати пророцтва з писарськими хибами. Нащадки нам цього не подарують.

Раві зітхнув із показним жалем. Новий учень, попри дивовижну обізнаність в Пророках та Ученнях, не мав ані найменшого поняття про храмові ранги. А чи умисно нехтував ними.

– Який це сувій, Асата? – зрештою поцікавився він.

– Одкровення Йоханани.

Верховний

Жрець і опікун Шатра рвучко підвівся. Якого ж біса-машкхіта той цікавий перебендя попнувся в одкровення Йоханани?!

– Дивіться, Раві, – тим часом продовжував згаданий перебендя, не відаючи мовби про вчителеву бентегу, – літера рейш тут має довший хвостик і перетворюється на літеру далет, і маємо замість «Чужого Бога» – «Бога Єдиного»…

– Досить! – нарешті спромігся Раві. – Усі геть звідси! На сьогодні читання завершені!

Учні підвелися, зацікавлено позираючи на розлюченого жерця та Асату-Замаріанина, котрого дехто з дотепників уже припасувався кликати «сатан» – себто, опонент – через його нескінченні сперечання з учителем. Далі храму Саави, проте, чутка не йшла – учні Шатра, переважно, дурістю не відзначалися.

– Зачекай, – стиха кинув учитель, хоч Асата і не думав йти. – Ти зрозумів хоча би, чому я виставив інших?

Асата кивнув, щиро прагнучи засвідчити муки совісті.

– Ви вважаєте тлумачення пророцтва неоднозначним?

– Та ні, – розпачливо сплеснув руками Раві, – якраз навпаки! Це пророцтво слід сприймати буквально аж до останньої літери далет! Проте мої учні ще не готові говорити про Бога Єдиного… Вважаєш, ти – кращий?

Асата знизав плечима.

– Дивіться: І втіленням його стане нещадний Ель Ехар, Чужий Бог. Йоханана говорить про постання чужого, як уособлення нищівної сили Шеолу. Якщо ж прочитати це місце як Ель Ехад… Нісенітниця виходить, Раві.

Той посміхнувся сумно.

– Занапастить тебе гординя одного дня! Ет, Асата, коли б це було так просто… Єдиний певною мірою і є Чужий. Чужий для нас із тобою. Коли б тільки Творець був Єдиним, він залишався би недосяжним для нас, оскільки ми у своїй нечистоті не могли би наблизитися до нього. Не дарма ж херем означає «відчуження»… та так би воно й було, коли б не милість Творця. Не бажаючи залишати нас напризволяще, Він створив сходи між Херемом та землею, поставивши на них своїх дітей – мудрого Сааву, доброчинну Аліму, Авіву, Хубара та інших. Кожен з них на крок ближчий до людей…

– Та на крок дальший від Херему.

Голос норовливого учня раптом лункий і мертвий, і Раві міг би радіти – йому, чи не вперше, вдалося збити того з пантелику, і то без жартів. Чванька-Асату мовби в помиї макнули, проте натішитись із цього факту мудрому Раві не дозволили.

– Вам грамота з палацу, – шанобливо промовив служка.

Раві кинув оком на ошатну царську грамоту. Потім глипнув на Асату, зануреного в тяжку задуму.

– Збирайся.

– Що? Куди?

– Йдемо до палацу, – і, зглянувшись на розгубленого учня, пояснив. – Мені призначено зустріч із царем Імродом. Йтиметься про наші взаємини із Зам-Арі – на те ти мені й потрібен, аби засвідчити тамтешні порядки. Давно вже час прищепити хлопцю тверезе бачення державного інтересу. Дійшло вже до того, що вибір йому невеликий – або війна або весілля.