Граната на двох

У пивниці було тьмяно і гамірно, з вулиці долинав пронизливий скрегіт трамвайних коліс. Треба було нахилятися до співрозмовника, аби що-небудь почути.

— То ви не пригадуєте мене? — спитав я старого Тарковича.

— Направду, ні,— похитав головою, не зводячи з мене здивованого погляду. Потім відсьорбнув пива і сказав: — Стільки людей за життя бачиш…

Голос мав хрипкий і втомлений. На устах вибачлива усмішка.

— Певно, я змінився, якщо не пізнаєте мене. Ви — Таркович, правда?

Почувши своє прізвище, блиснув

очима і знов уважно подивився на мене. Усмішка зів’яла.

— Я товаришував з Міськом.

Він враз заціпенів, і рука його міцно стисла гальбу, аж побіліли пальці. Але обличчя вже потепліло. Щось схоже на страх було перед тим на ньому. Мабуть, хтось неприємний спав йому на гадку, коли намагався мене впізнати. Хтось, кого він боявсь і ненавидів. Тепер це минулося. Він знову всміхався — лагідно й зі смутком. Вивчав мене поглядом, але видно було, що не впізнає.

— То ти знав мого хлопця?

— Так. Ми з ним були нерозлийвода. Я часто бував у вашій хаті.

— Правду? Бач, як воно… Я думав, що всі вже за нєго забули…

— Я пам’ятаю Міська.

— То ви, певно, й разом до школи ходили, так?

— Так. Від першого класу.

В очах його заблищали сльози, й усміхнені губи затремтіли. Повільно витяг з-під столу худу руку і погладив мене по голові.

— Тепер був би вже Місько таким, як ти…

Його рука сповзла мені на рамено і застигла. Була в ній вага всього світу. З хвилину вдивлявся кудись у темну мокру підлогу, потім звів голову і сказав:

— Ні… не можу його уявити таким дорослим.

Витер кулаком очі й додав:

— Знаєш, як по правді… тяжко мені його згадувати… Та й мені віддавна ніхто вже про нього ані не спімне.

— А ваша жінка? Вона б мене відразу впізнала… Вгощала нас кнедлями…

— Вмерла на рака… Вже більше як десять літ… Так… Вона б тебе впізнала… Вона вас всіх знала… Скільки то вам було… тоді? — здавалось, наче він мене перевірити хоче.

— Одинадцять.

— Так… — зміряв мене поглядом, — одинадцять… Тепер би було тридцять два… Час іде…

Стара закинута цегельня болісно відчувала торохтіння поїздів, які проносились неподалік. Вона здригалася і злякано щулилась, а біленькі квіточки повійки, що густо оплели руїни, тремтіли разом з нею.

Ми з Міськом сиділи на уламку муру й гойдали босими ногами. Вдома я не мав права гойдати ногами, бо зараз же діставав потиличника від бабці: «Перестань! Хочеш дідька вигойдати?»

Коли я розповів про це Міськові, він одразу ж загорівся піти на цегельню і там вигойдати дідька.

— А як вигойдаєм, то що з ним будемо робити? — питав я.

— Як то що? Хіба ти не знаєш, що роблять з дідьком?

— Нє-а…

— Можна ним командувати. Він що захочеш зробить для тебе.

По дорозі ми вимріювали найпотаємніші бажання.

— Я попрошу цілу виварку морозива, — облизався я.

— А я попрошу чарівного коня. Сяду на нього і поїду

шукати собі царівну.

— Нащо тобі царівна?

— Я визволю царівну, привезу її сюди і покажу Нусьці.

Нуська була об’єктом нашого палкого кохання. Дарма що вона вже школу закінчила і має кавалерів, а нам літ як наплакав кіт. Ми закохалися в неї одночасно, а тому й вирішили одружитися на Нусьці удвох.

Ми їй писали записки і підкидали в поштову скриньку. Нуська читала і сміялася. Клаптики списаного паперу підхоплював вітер і розносив по вулиці. Ми гірко страждали.

Одного разу Місько сказав:

— Ми дурні. Треба писати віршами.

І тут він прочитав мені вірш, буцімто ним придуманий:

Нусю дорогая! Я тебе кохаю. Серце в грудях б’ється. І до тебе рветься. Кров у венах бушує І любов мою до тебе шурує.

Я не повірив, що такого гарного вірша придумав Місько. Але довести не міг, а тому вирішив сам написати віршоване послання.

Тим більше що до цього у мене був родинний хист. Бабця писала виключно віршовані листи, а тато складав римовані поздоровлення всім знайомим на всі свята. Тато був визнаним поетом. Усі його вітання неодмінно закінчувалися згадкою про троянди, які обов’язково повинні встеляти «життєву» дорогу. Саме тому це діло повинно б мені краще вдатися, ніж Міськові, і я з запалом кинувся у вир віршописання. Перший мій твір виявився понад усі сподівання:

О найкраща в світі Нуся, Я тебе не надивлюся: В тебе очі — темні ночі, В тебе брови як підкови, В тебе губки як голубки, В тебе щічки як дві чічки. Я без тебе пропадаю — Сотню раз на день вмираю.

Місько зблід, і в очах його засвітилися сльози.

— Це не ти придумав! Обманщик! Думаєш, я не знаю?

Його сім’я була далека від літератури.

— Як то не я? — обурився я. — Хто ж іще?

— Твій тато! От хто! — зловтішно повідомив Місько, і, видно, ця здогадка покращила його настрій, бо сльозинки в очах зникли.

Я йому, звичайно, не признався, що риму до «губки» випитав таки в тата. Але все решта — моє.

— Ах, так! Не віриш? Ну добре, пішли в садок, я при тобі напишу ще одного вірша.

Ми сіли в траву, і я почав працювати над черговим шедевром:

Без тебе я мов пташка без крила, Без тебе я мов квітка без стебла.