Чтение онлайн

Він трохи охолов і зміркував, що саме зараз найкраща нагода діяти. В запасі лишалося хвилин двадцять. Ще буде не один шанс, але такого сприятливого навряд чи дочекаєшся. І все-таки Рой не зважився на спробу скерувати дії іншої істоти, поки в стривоженому мисленні посередника панував неймовірний розгардіяш.

Він знову замкнувся, заглибився в себе, підтримуючи тільки слабкий зв’язок із спинномозковими клітинами, вичікував.

Спливло кілька хвилин, і мало-помалу він почав відновлювати контроль, розширюючи

Залишалося п’ять хвилин. Рой вибрав об’єкт.

— Здається, йому трохи краще, бідненькому, — зауважила стюардеса.

— Він ніколи так не поводився, — крізь сльози запевняла Лаура. — Розумієте, ніколи.

— Либонь, закололо в животику.

Пані Елліс припустила інше:

— Вередує, бо надміру закутаний.

— Може, й так, — погодилася стюардеса. — У салоні дуже тепло.

Лаура розвинула ковдру і підкотила довгу сорочечку, аби видно було, як здіймається опукле рожеве пузце. Волтер усе ще пхинькав.

— Давайте-но я допоможу вам переповити, — запропонувала стюардеса. — Він геть мокрий.

— Дуже прошу, зробіть таку ласку.

Майже всі сусіди по салону, що були позривалися зі своїх місць, знову посідали. Пасажири, що сиділи поодаль, перестали витягувати шиї.

Пан Елліс залишився у проході разом з дружиною. На підлозі він щось запримітив.

— А гляньте-но сюди!

Лаура з стюардесою були заклопотані пелюшками і не почули, а пані Елліс не звернула уваги на чоловіка просто через те, що в неї було так заведено.

Пан Елліс давно звик до такого ставлення, і вигук його менш за все призначався дружині. Нахилившись, він почав посувати до себе з-під крісла коробочку.

Пані Елліс невдоволено зиркнула додолу:

— Ах, боже мій, Джордже, не тягни речей з чужого багажу. Сядь! Ти заважаєш.

Зніяковілий, пан Елліс випростався.

Лаура підняла очі, все ще червоні й вологі:

— То не моє. Я навіть не знала, що під сидінням щось є.

Стюардеса теж відірвала погляд від немовляти, що досі скімлило, і спитала:

— Що там?

Пан Елліс знизав плечима:

— Якась коробочка. Його дружина не вгавала:

— Ну а тобі яке діло до неї, господи?!

Пан Елліс розмірковував, як би виправдатися. Він і сам не знав, нащо йому здалася та коробочка.

— Та я просто подивитися, що воно таке.

Стюардеса сповила немовля.

— От і готово. Лялечка сухісінька і, будьте певні, за хвилину буде так веселитися, що ви здивуєтеся. Правда, пустунчику?

Але пустунчик не переставав рюмати. І відвернув носа від пляшечки, яку йому знову підсунули.

— Дайте-но, я трохи підігрію. — Стюардеса взяла молоко і пішла до себе.

Пан Елліс нарешті зважився. Рішучим рухом підняв коробочку й поклав її на бильце крісла так, щоб не впала. На насуплену дружину він навіть не позирнув.

— Нічого такого лихого я не чиню. Просто собі розглядаю. Цікаво, як-не-як, з чого ця штука виготовлена.

Він постукав по ній кісточками пальців. Ніхто із пасажирів по сусідству не звертав ані найменшої уваги ні на пана Елліса, ні на коробочку. Немовби щось відключило в них усякий інтерес до його знахідки. Навіть пані Елліс, балакаючи з Лаурою, байдуже відвернулася від чоловіка.

Пан Елліс перевернув коробочку і знайшов отвір, куди якраз міг би увійти палець. Він здогадувався, що десь мусить бути отвір, хоча й не зміг би пояснити, чому йому кортить совати палець у незнайомий предмет.

Обережно поліз туди. Намацав усередині знадливу кнопку. Натиснув.

Коробочка задрижала, вилетіла йому з рук і пронизала бильце крісла.

Пан Елліс ще встиг помітити, як вона пройшла крізь підлогу, нітрохи її не пошкодивши, — і все. Поволі він витяг перед себе руки і глянув на долоні. Далі опустився на коліна і помацав підлогу.

Стюардеса, що повернулася з пляшечкою, чемно поцікавилася:

— Ви щось загубили?

Пані Елліс сердито блимнула на чоловіка:

— Чого ти там повзаєш, Джордже?

Той підвівся. Розгублено пробелькотів:

— Коробочка… Вислизнула, упала…

— Яка коробочка? — здивувалася стюардеса.

— Можна пляшечку? — попросила Лаура. — Затих мій малий.

Волтер, широко роззявивши рота, упіймав губами соску і, пускаючи бульки, став жадібно ковтати молоко.

Лаура засяяла від радості:

— Схоже, минулося.

Вона подякувала за чуйність стюардесі й пані Елліс.

— Аж самій не віриться. Ніби хтось дитя був підмінив.

— Усе буде гаразд, — заспокоювала пані Елліс. — То, либонь, напад повітряної хвороби… Ти нарешті сядеш, Джордже?

Стюардеса всміхнулася:

— Покличте мене, як буде треба.

Лаура ще раз подякувала.

— Коробочка… — почав був мимрити пан Елліс і запнувся.

Яка коробочка? Він не міг пригадати ніякої коробочки.

А втім, одна особа на борту літака стежила за тим, як чорний кубик, проходячи крізь молекули газів, точно дотримував параболічної траєкторії падіння, що її не збивали ні вітер, ні щільність атмосфери.

Кубик летів у крихітне яблучко величезної мішені — на кораловий острівець в океані. Колись у війну тут була злітно-посадочна смуга і казарми. З часом казарми пообвалювалися, смуга майже щезла, атол знову перетворився на пустку.

Кубик влучив у крону пірчастої пальми. Жодна віть не здригнулася. Він пройшов крізь стовбур і поверхню коралової товщі. Пірнув у планету зовсім непомітно — не здійнявши й хмарки куряви.

На глибині двадцяти футів від поверхні кубик знерухомів, зчепившись із атомами породи і анітрохи не втративши при цьому своєї форми.