“Галатея”
Шрифт:
Борис повільно похитав головою: йому не те що пити, а навіть дихати не хотілося.
— Але ж, містер Коровін, це просто необхідно! Не виключено, що якийсь із операторів підійде до нашої машини п’яний, а вона… — Хілл урвав мову, співчутливо пробіг очима по понурій постаті Коровіна. — Гм, ви таки й справді перевтомилися… Вам слід було б дати відпочити. Але… Ну, ось що, — він витяг чекову книжку, швидко виписав чек, подав Борисові. — Тисяча доларів. На додатковий відпочинок. А завтра — прошу. Це буде недовго, з півгодини, не
— Дякую… — байдуже сказав Коровін, ховаючи чек до кишені. Йому стало цілком ясно, що саме завтра назавжди зникне жалюгідний боягуз, зрадник своєї батьківщини Борис Іванович Коровін, а натомість з’явиться ще один бідолаха-божевільний, — Нью-Ейнштейн, Навуходоносор чи просто тупий, зашмарканий ідіот… Тож швидше, швидше!
Він пив — і не п’янів. Глитав ром і коньяк, шампанське й горілку.
— Досить! — благав його товстунець Джо. — Не пий, Боб!
— Геть! — гримів Коровін. — Я пропиваю свою душу!.. Пий за продажну душу колишнього комсомольця, колишнього офіцера, колишнього радянського підданого Бориса Коровіна!.. Пий, я плачу за все!
Він шпурнув келих геть і охопив голову руками.
Борис прокинувся раптово, як від поштовху. Голова була ясна и свіжа — наче зовсім не пив. Але щось змінилося в його свідомості, і що саме — не давалося визначити.
Темінь і тиша довкола, — незвичайна, моторошна тиша. Борис хотів увімкнути торшер та подивитись, чи не врізав дуба товстунець Джо, але рука не скорилася. Мало того, він не відчував її, не відчував власного тіла.
“Паралізований! — подумав він з жахом. — Боявся втратити життя чи розум, а втратив ще дорожче: здатність рухатись!.. Краще б смерть!”
А може, це сон?.. Алкогольне маячіння?.. Видозміна шизофренії?
А може, він сидить собі у кріслі, і оце йде останній дослід?
Думка тріпотіла, як спіймана в тенета пташка, і не могла виплутатись. А Борис Ко-ровін напружував усю свою волю, аби струснути з себе оце жахливе оціпеніння, поворухнутись, підхопитися з ліжка.
І — о чудо! — в очі раптом ринув потік світла, в вуха — різноголосиця звуків. Просто перед Борисом стояв чудно спотворений містер Хілл і посміхався:
— Ну, здрастуй, Боб! Вітаю з народженням.
— З народженням? — здивовано перепитав Борис. — Ви краще скажіть, що зі мною сталося? Я не можу поворухнути ні рукою, ні ногою…
— А вони в тебе є?.. — лукаво запитав Хілл. — Ану, поглянь!.. — він клацнув вимикачем, і Борис відчув, що спроможний водити очима.
Ой, леле… Куди поділося його тіло?! Навколо — тільки дроти, пластмаса, метал, радіодеталі. Легенько гудуть трансформатори. Клацають реле. Мерехтять сигнальні лампочки.
— Що ти зо мною зробив, мерзотнику?! — зойкнув Борис. — Адже я людина, жива людина!.. Що ти зо мною зробив, виродку?
— Заспокойся, Боб! Вислухай мене… — Хілл сів на стілець біля пульта, припалив сигару. — Любий друже, ти — машина. І людиною ніколи не був.
— Брешеш!.. Брешеш!..
— Ні, Боб… Ти — абсолютно точна психокопія людини, на ім’я Борис Коровін. Ти — його кібернетичний двійник, та й усе… Вір мені, це правда.
Борис слухав його, нездатний вимовити й слова. А в його неіснуючих грудях наростав нестримний розпачливий зойк, в якому ніби поєдналися всі трагедії світу, всі найтяжчі муки незліченних поколінь живих істот, од хробака аж до людини. І коли терпіти далі було несила — Борис застогнав, та ще й так страшно, що Хілл аж здригнувся і похапливо вимкнув гучномовці.
— Заспокойся, Боб! — сказав він дещо збентежено. — Я зовсім не бажаю тобі лиха… Звичайно, я міг би раз і назавжди вимкнути твій блок емоцій і перетворити тебе на абсолютно сухий логічний апарат, але це було б надто жорстоко… Тобі будуть доступні всі насолоди реального буття… Хочеш чарчину коньячку?
Хілл подлубався в якихось записах, натиснув на одну з кнопок на пульті, покрутив важельок…
…і Борис відчув, як ПО ГОРЛУ В ШЛУНОК ПРОКОТИЛАСЯ ГАРЯЧА ХВИЛЯ. СМАЧНО ЗАПАХЛО ДОРОГИМ, ВИСОКОЯКІСНИМ КОНЬЯКОМ…
Легенько запаморочилась голова… (Прослизнула думка: “Чудно: що може паморочитися, коли голови — НЕМАЄ?!”)… Притупився біль. Наповзла дивна байдужість до власної долі.
— Ну, як?.. — Хілл знову ввімкнув гучномовці, поплескав долонею по покришці пульта. — Боб, нам з тобою ще працювати та працювати!.. Давай складемо джентльменську угоду: я…
— Знову угода?.. — мляво перебив його Борис. — Ти вже порушив одну. Досить.
Хілл знизав плечима:
— Порушив?.. А ти, мабуть, гадаєш, що містера Коровіна немає в живих?.. То зараз ти побачиш його на власні очі. Тільки — пробач! — я вимкну твій звуковий апарат.
Він підійшов до відеофона, натиснув на кнопку, а коли на екрані з’явилося обличчя рудого Ваулса, сказав:
— Приведіть обох. Негайно.
— Шеф, містер Керроун п’яний вщент.
— Байдуже.
“Він знову п’яний… — тупо подумав Борис, уперше відокремлюючи себе від того чоловіка, якого мав зараз побачити. — Він пропив мене… Пропив, і сам не знає про це… І все — законно, всіх пунктів угоди дотримано… Жоден суд не зможе закинути Хіллові нічого, бо що я таке — фікція? Примхливий танок електронів?”
І знову чорною брилою навалився невимовний розпач: фікція чи не фікція, але ж свідомість — живе, страждає, б’ється в тенетах… І так триватиме безмежно довго, бо свої двадцять чотири тисячі доларів Хілл видавить з нього, примусить працювати день і ніч без перепочинку, — адже машина втоми не знає… Це буде рабство, найстрашніше рабство, з якого виходу немає…
— Хілл, сто чортів, дай ще коньяку!
— Ого, Боб, ти вже запанібрата?.. Ну, гаразд. Дам… — він ще трохи підкрутив важельок. — Тільки не зловживай алкоголем, а то він перестане збуджувати тебе.