“Галатея”
Шрифт:
Довгим світлим коридором лікар та геолог пройшли до крайньої кімнати, — напевне, лабораторії, — і там Хітто витяг з шафи свинцеву, дуже важку, скриньку.
— Поглянь!
На оксамитовій подушечці лежав непоказний зеленкуватий камінь. Якби він потрапив комусь на очі, на нього звернули б увагу хіба що через форму: це була грубо витесана подоба людської руки з випростаними, стиснутими докупи пальцями.
Хітто спустив чорну запону на вікні і підніс до каменя звичайний екран рентгенівського апарата. Коли очі призвичаїлись до темряви, стало видно: на склі вималювалась розпливчаста світла пляма у формі руки. Мерехтливі іскринки виблискували
— Радіоактивність! — прошепотів Черкас. Він був такий вражений, що аж втратив голос. — Мінерал — радіоактивний!.. Ну, а Білий амулет, якого ти вкрав у діда?.. Для чого він призначався?
— Гадаю, то був своєрідний екран, захисний екран з якоїсь сульфідної сполуки, що світиться під впливом радіоактивного випромінювання.
— Захисний екран?! То, може, лікар Колобков і загинув тому, що без захисного екрана випромінювання стало шкідливим і навіть руїнницьким?
Хітто сидів якийсь час мовчки. Мабуть, не один раз спадало йому на думку таке припущення, завдаючи нестерпної муки.
— Ні, — сказав він нарешті. — Я провів численні досліди на тваринах і встановив, що при інфекційних хворобах, а отже і при запаленні легенів, цей мінерал не допомагає. Його можна використовувати лише при лікуванні ран та шкіряних хвороб. Але й це вже велика знахідка… Чудес на світі не буває, і в заклинання мого діда я не вірю. Але я вірю в те, що наш народ, — можливо, ціною багатьох життів, наосліп, з величезними труднощами, — встановив лікувальні властивості цього мінералу. Нам, лікарям, не можна зневажати народну медицину, нам треба вивчати її. Звичайно, відкидаючи все, що йде від неуцтва… А щодо амулета… Я вже десять років тому був певний, що знайду саме радіоактивний мінерал.
Хітто замовк, запалив, а потім лукаво поглянув на Черкаса:
— Ну, то хто був правий у нашій суперечці?.. Але я розказав тобі цю історію, власне, з ділових міркувань. Перед смертю Енкамай розповів мені, нібито каміння, з якого його батько, а мій прадід, витесав отой амулет, є в нашій місцевості. Тільки його дуже важко знайти Чи не допоможеш ти розшукати родовище радіоактивного мінералу?
Черкас уважно вивчав зеленкуватий камінь, — непоказний, з сірими прожилками, грубо обтесаний у формі людської руки.
— Гаразд! — він підвівся, міцно потис лікареві руку і повторив: — Гаразд. Знайдемо цей мінерал, — ще ніким не описаний, як мені здається. І назвемо його, на честь твого діда, енкамітом. Згода?
— Згода! — відповів Хітто.
“Бацила карбоната”
Мій давній приятель Анатолій Іванович Вовчик, доктор медичних наук, ще й досі стверджує, начебто “бацилу карбонату” я знайшов цілком випадково. Це нетактовно й несправедливо з його боку, але я з ним не сперечаюсь і відповідаю тільки одне: випадок приходить на допомогу тому, хто його шукає. А я цю бацилу шукав. І знайшов!
Але перед тим, як розповісти історію мого відкриття, я скажу кілька слів про себе.
Я народився
А я — каюсь! — не виправдав сподівань своєї рідні.
Так, я люблю вугілля! Коли я тримаю в руках шматок антрациту, в мене аж серце кров’ю обливається при одній тільки думці, що цю надзвичайно цінну хімічну сировину, з якої можна одержати буквально всі органічні сполуки, — можуть бездумно, безжально спалити в печі, — так собі, аби тільки одержати тепло!.. Я ладен закричати до наших енергетиків: прошу, будуйте гідростанції, використовуйте енергію атома, конструюйте сонячні турбоагрегати, — тільки не чіпайте вугілля!.. Менделєєв казав, що топити печі нафтою таке ж безумство, як і опалюватися асигнаціями. Я певен, що, кажучи це, він мав на увазі й вугілля, бо вугілля…
Але я ухилився від теми, хоча й розкрив у ліричному відступі своє покликання. Так, я хімік-органік і докладаю всіх зусиль, аби вугілля, що видобувають мої брати та батько, використовувалося якнайдоцільніше.
Історія “бацили карбонати” почалася чудового серпневого — нині вже дуже далекого — дня, коли батько проводжав мене, щойноспеченого першокурсника хіміко-технологічного інституту, до залізничної станції.
Ми йшли степом навпростець. Під ногами шурхотіла руда, попалена сонцем трава. Вечоріло. Батько мовчав. Його лівий вус тоскно похилився донизу, а правий ще стирчав задерикувато, і це означало, що суперечку не закінчено.
— Поглянь, батьку, — вказав я на залитий багрянцем териконик нашої шахти. — Правда, скидається на єгипетську піраміду?
— Може, кому й скидається, — відповів він сумно, — а я лише пригадую, що десь аж на споді цього териконика лежить та порода, яку видобув ще твій дід… Ти, певно, хотів би сидіти на печі, а вугілля хай іде на-гора самотужки?.. Не знав, не знав, що син у мене просто…
Він не докінчив і почав смикати себе вже за правий вус.
— Не ображайся, тату, — сказав я, обіймаючи його за плечі. — Ваш труд дуже важливий, дуже почесний… але все одно його треба полегшити.
— От-от! — підхопив батько. — А я хіба про що? Ще не пізно, синку, переходь у гірничий, станеш інженером. Це ж не те, що нам, обушком Машинами керуватимеш!
— А підземна газифікація? Ще краще: пробив два стволи, підпалив вугілля, та й одержуй готовий газ!
— Не дам! — сказав батько з такою рішучістю, наче саме від нього залежало вирішення цієї проблеми. — Буре вугілля чи там тонкі пласти — можеш. А в нас — антрацит!.. Антрацит! — повторив він, ніби я не знав цього. — Сто двадцять сантиметрів!
Я жартівливо підняв руки догори:
— Нашу шахту не чіпатиму, тату!
Він сумно посміхнувся:
— Ну, що мені робити з таким шибеником?
Ми помирилися.
Поїзд запізнювався, і нам довелося чекати довго. І ось там, на станції, батько й розповів історію, яка глибоко запала мені в душу.
На невеликій шахті “Олександрівка”, де мій батько колись давно працював коногоном, трапився нещасний випадок: у штрек прорвалась вода. Кілька чоловік загинуло при цьому, а роботу довелося припинити. Коли ж встановили потужні насоси та стали викачувати воду, на ній помітили масні райдужні плями, схожі на нафтові.