Гінці Нептуна
Шрифт:
— Цього разу у мене звичайна життєва проза, — Черненко простяг дівчині бланк із текстом: “Найму кімнату. Бажано з ліпною стелею і вікнами, що виходять на північ. Не вище третього поверху”.
Мендоза, прочитавши те оголошення, зрозуміє, що Черненко попав у тяжке становище і потребує допомоги.
— Ви встигли у сьогоднішній випуск, — знову люб’язно всміхнулась дівчина, подаючи квитанцію.
— Дякую.
Вийшовши з редакції, Черненко швидше відчує, ніж помітив, що за ним іде “хвіст”. Діждавшись слушної миті, скочив на підніжку автобуса й потім, намагаючись позбутись переслідувача, цілий день їздив по місту, доки
…Яскравий промінь портового прожектора вихопив з темряви південної ночі трап величезного пасажирського судна, що незабаром мало відчалити до берегів Старого світу. Вже вдруге пробили склянки.
— Швидше! Швидше! — підганяв контролер пасажирів, що й так квапливо проходили повз нього.
Черненко з’явився із пітьми й підійшов до трапу, коли той уже був майже безлюдний. В елегантному костюмі, з добротним саквояжем у руках, він, безперечно, належав до пасажирів з достатком, що відразу ж помітив і оцінив контролер.
— Ще півхвилинки, і ви запізнилися б, сеньйоре, — сказав він Черненкові, відмічаючи квиток.
Черненко всміхнувся, швидко піднявся по трапу й відразу ж змішався з пасажирами, що юрмились на верхній палубі, чекаючи відплиття.
Тим часом контролера, що вже піднімався по трапу, наздогнав чоловік у капелюсі й, щось тихо промовивши, швидко збіг на судно. Пароплав довгим і сумним гудком сповістив місто, море і темне, всіяне рясними зорями небо про свою розлуку з Південною Америкою, де не було ні війни, ні руйнувань, ні людських жертв і де лише ледь-ледь чувся відгомін великої світової битви.
Різкий, настирливий звук не змовкав. Від нього до болю дзвеніло у вухах, і Черненко спочатку не міг збагнути, де він і що діється навколо. Це було схоже на пробудження від глибокого, важкого сну. Він труснув головою, обвів поглядом бункер, ніби освоювався з незнайомою обстановкою, й лише потім вибрався назовні.
Старенький катер, стогнучи й покректуючи, як древній дід, важко пінив воду за кормою і нарешті, вайлувато повернувшись боком, підійшов до причалу.
Відразу ж на палубі й на березі забігали люди, і навіть незнайомі з життям причалу помітили б, що прибуття катера, хоч і не рідкісна, але важлива подія.
Черненко підійшов до пірса. Легенький бриз ворушив його густе, злегка посріблене волосся. Цієї миті Черненка можна було б назвати навіть вродливим, якби не тонкі губи, важкувате підборіддя й складка, схожа на шрам, що перетинала чоло. У виразі обличчя й поставі відчувалися воля і твердий характер.
Здавалося, Черненко зовсім байдужий до того, що відбувається навколо нього. Не віддавав розпоряджень, вказівок, ні в що не втручався. Але відчувалося, що саме він був центром подій, які розгорталися на причалі.
Кілька робітників несли якийсь прозорий ящик. Жінка в білому халаті розташувалася біля брівки басейну з аптечкою в руках. Власне, це був не басейн, а крихітна бухта, яку відгородили від моря високою металевою сіткою. Тут дельфіни-новачки проходили карантин.
Підйомний кран обережно опускав на причал акваріум-ванну з органічного скла, звідки вниз, на метушню людей зацікавлено дивився дельфін. Він плив у повітрі, спостерігав і… всміхався.
Часом стверджують,
Усмішка дельфіна… Злегка іронічна й незмінна. Така сама, як і на грецьких вазах початку нашої ери… І знову ж-це нам тільки здається. Дельфіни не сміються. Тут весь “секрет” в анатомії, в особливій будові його рота — широкого, хвилястого, із трохи загнутими вгору куточками. А може, дельфін все-таки усміхається?
Крановщик уже опускав акваріум, намагаючись не завдати дельфінові найменших турбот і не розхлюпати воду. Олег “диригував” із пірса:
— Так, так… Добре, добре, — вигукував він, махаючи руками перед собою.
Ось акваріум торкнувся поверхні басейну й повільно зник під водою. Почувся тихий сплеск, і дельфін, покинувши камеру-одиночку, виплив у свою нову, хоча порівняно з попередньою комфортабельну, але все ж таки в’язницю. Так, саме в’язницю, бо іншого засобу вивчення дельфінів поки що не існує. Не зважаючи на акваланги, гідрокостюми та інше хитромудре спорядження, людина не може довго перебувати під водою. Не здатна вона й долати такі відстані, як дельфін, не може пірнути, ніби бавлячись, у морську безодню, щоб тут-таки знову з’явитися на поверхні, не боячись так званої кесонної хвороби.
На жаль, людина поки що істота сухопутна і ера “гомо акватікус” — людини водяної настане хіба що е далекому майбутньому. А сьогодні спілкування людини з дельфіном відбувається в морській клітці, яка, що не кажіть, для тварини все-таки в’язниця. І дельфін, як і кожен в’язень, насамперед мріє про те, щоб вирватись на волю.
Найвідчайдушніші оптимісти вважають: коли дельфін розумний, він збагне необхідність неволі. Реалісти стверджують: так треба для науки. Найобережніші ж резонно заперечують: поставте себе на його місце — вас украли інопланетяни, доставили в лабораторію, виконують з вами якісь незрозумілі маніпуляції, щось вимагають від вас, а що саме — ви ніяк не збагнете, бо їхні уявлення про навколишній світ, виміри його й оцінки зовсім не схожі на ваші. І ніхто не зважає на ваші думки, ваше природжене почуття свободи, прагнення жити в тих умовах, в яких ви народилися й зросли…
Ніна Петрівна Рогова — “дельфінячий лікар”, як її називали в лабораторії, — спустилася в басейн. Побачивши її, дельфін підплив ближче, потім злегка хитнув хвостом і плавно пішов до дна, ніби запрошуючи людину до якоїсь гри. А незабаром людина й дельфін справді бавились, мов діти, що грають у квача. Замиготіла, закрутилася у голубій воді весела карусель кольорових плям: оранжевий купальник Рогової та її коричневе, засмагле тіло і сіро-біла шкіра дельфіна. Поступово їхні рухи уповільнилися, стали плавніші й уже нагадували не гру, а танок— граціозний танок людини й дельфіна. Здавалося, що вони обоє — людина й дельфін — відчували красу і ритм цього незвичайного підводного вальсу.