Фауст, Гете Иоганн Вольфганг

Фауст

на обложку

Гете Иоганн Вольфганг

Шрифт:

ДухХто зве мене?Фауст(аж відсахнувся)Лице страшне!ДухТи притягнув мене так владно,З моєї сфери пивши жадно,І ось…ФаустЖахаєш ти мене!ДухБлагав ти ревно і незмінноПобачити вид мій, почуть мою річ;Вразив мене відчайний клич, —Ось я… То чом же, надлюдино,Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?Де велет сміливий, що світ в собі створив,Носив, плекав; що помисли жили в німІз духами у всьому стати рівним?Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,Нестримано до мене поривавсь?І ось, як я дихнув на тебе палко,Відразу знітився ти жалко,Гробак нікчемний, боязкий? ФаустНі,

я знесу вогонь чарівний!Це я, це Фауст, тобі я рівний!ДухВ життя потоках, у морі дійВ'юся вгору, вниз,Ллюся всюди й скрізь!Народження й смерть —Океан і твердь,Ткання мінливе,Життя бурхливе [22] , —Я тчу на грімкому верстаті часуБогам на одіння живую красу.

…Ткання мінливе, /Життя бурхливе… – У Гете часто трапляється образ природи як велетенського ткацького верстата. Цим складним філософським образом натхне на і знаменита сцена, що зображає Гретхен за прядкою («Кімната Гретхен»). Незайве згадати, що прізвище прадіда Гете було Weber («ткач»), яке він пізніше замінив на латинську форму Текстор.

ФаустПо всьому світу ти снуєш,Діяльний дух, як я близький до тебе!ДухБлизький до того, що збагнеш,А не до мене!(Щезає).Фауст(падає додолу)Не до тебе?А до кого ж?Я, подоба Божа,І не близький до тебе!(Хтось стукає у двері).О смерть гірка! Це йде мій помічник,Докучливий сухий влазлйвець!І щастя обернулось внівець,І привид вимріяний зник!

Увіходить Вагнер у шлафроці, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю.

ВагнерДаруйте, ви декламували;Це з грецької трагедії, мабуть?Це вміння має значення чимале,І я б хотів його здобуть.Чував я, що й священик-казнодіяПовчитись часом може в лицедія.ФаустТак, якщо й сам священик – лицедій;Немало є між них такого крою. ВагнерОх! Ми живем здебільша самотоюІ бачим світ хіба у день святий,Немов крізь телескоп, лише здалека;І вчить людей казанням – річ нелегка.ФаустБез почуття й мистецтво все даремне,Коли ж говорить з вас душа,То слово щире і буремнеУсі людські серця зруша.А ви?.. Сидіть та компонуйтеЗ чужих об'їдків розмазню,Та в попілець ретельно дуйте —Ачей здобудете вогню!Як вам це всмак, то дурні й дітиЗ вас подивують інший раз;Але шкода серцями володіти,Коли немає серця в вас. ВагнерТа красномовство все ж нам не байдуже,А я, на жаль, в нім знаюся не дуже.ФаустШукай заслуги не в словах,Не шийся в галасливі блазні!Як розум є в твоїх речах,То будуть без окрас виразні,Бо для правдивих мудрецівНе треба вишуканих слів.Всі ваші фрази дуті, беззмістовні,Цяцьковані, бундючно-пишномовні, —То вітер лиш, що десь між верховітьСухим осіннім листям шарудить. ВагнерОх, довгий лан знання,А ми недовговічні!Всі досліди мої критичніНе раз ця думка зупиня.Як важко досвіду набратись,Щоб до самих джерел дістатись!А там, дивись, на півшляхуСпіткаєш нагло смерть лиху.ФаустПергаментом жаги не вгамувати,Не в нім свята, живуща течія;Повік тобі на спрагу знемагати,Коли суха душа твоя. ВагнерПробачте, нам приємно завшеПобачить, дух часів прослідкувавши,Які колись думки у мудреців булиІ як далеко ми тепер вперед пішли.ФаустАвжеж далеко, аж до зір!В часи минулі не сяга наш зір:То книга за сьома печатьми.А те, що звеш ти «дух часів», —В тім лиш відбиток духу письмаків,По суті, можем помічать ми.Та писанина – то якесь страхіття,Поглянувши, світ за очі б тікав:То – купа сміття, звалище лахміття,А в кращім разі – фарс з життя держав,Повчальними прикрашений думками,Банальними, як у ляльковій драмі. ВагнерА світ? А людський ум і почуття?Пізнати їх усякий з нас бажає.ФаустА що ж «пізнати» означає?Хто справжнім іменем назве дитя?Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,Та й ті провидці, серцем необачні,Несли свої думки юрбі невдячній;За те й палили, й розпинали їх… [23] Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,Бо вже, дивіться, пізня ніч.

…За те й палили, й розпинали їх… – На думку Фауста, істина має особистісний,

ціннісний (т. зв. потенційний) характер, про що свідчить той історичний факт, що її «провидці» нерідко важили заради неї власним життям. Просвітники-раціоналісти, навпаки, стверджували, що істина завжди актуальна, тобто заздалегідь наявна незалежно від свідомості.

ВагнерА я ладен і цілу ніч не спати,Аби вести із вами вчену річ.Дозвольте й завтра, в Великоднє свято,Спитати вас про те, про се.Я щирий до наук – і знаю вже багато,Але хотів би знати все.(Виходить).Фауст(сам)Іще його не зрадила надія;Копається в гноїську, скарб шука,А знайде часом черв'яка,То, дурень, і тому радіє…Як міг цей голос пролунати в час,Коли тут вився духів рій таємний?Та дякую тобі я на цей раз,Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!Ти з пут відчаю визволив мене,Бо я вже мало глузду не позбувся:Видіння те було таке грізне,Що перед ним я карликом почувся.А я ж гадав, що, образ божества,Я вже зирнув у істини свічадоІ поринув у вічне сяйво радо,Земного збувшися єства;Я був уже, мов світлий херувим,Спроможний всю природу обійняти,У насолоді творчій богувати;За це зухвальство я діждавсь одплати,Упавши в прах під словом громовим…Мені з тобою не дано зрівнятись,Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,А вдержати – снаги не стало в нім.Таким малим, таким великимЯ чувся в ту блаженну мить;Та вверг мене ти владним скрикомІзнову в людську безвихідь.Куди ж іти? Чого тікати?Чи відректись від давніх мрій?Своїми ж вчинками ми ставимо завадиСобі в дорозі життьовій!На всі високі духу пориванняМатерія лягає тягарем,І, благ земних досягши обладания,Найвище з благ оманою ми звем,І почуття, і пориви натхненніМи в суєті розгублюєм буденній.Фантазія почне свій смілий льот,Об вічності черкаючися грані,Та розмах той повужчає зараніВ мутному вирі часових незгод.Вгніздиться в серці глибоко турботаІ невсипущая скорбота,Прогонять радощі, захмарять супокій,Приймаючи щоразу вид новий:То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти,Вода, вогонь, отрута, ніж;Нема загрози – а дрижиш,Нічого не згубив – а мусиш щось жаліти…Не рівня я богам, і знаю, що це так;Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,Що вплаз живе і землю риє-пушить,Поки його чиясь нога роздушить.Хіба ж не пил то, з безлічі полицьЗлітаючи, мій мозок сушить?Не мотлох то, що тисяччю дрібницьМене в цім затхлім світі душить?Чи ж тут знайду, чого шукав?Пощо мені у сотнях книг читати,Що рід людський завжди і скрізь страждав,А хто-не-хто і щастя міг зазнати?Чом вищиривсь ти, черепе пустий?Твій мозок, як і мій, колись серед тумануШукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,До правди рвавсь, і потрапляв в оману.Стоять, мене на глузи беручи,Вали, зубці, колеса, кулі…Біля дверей б'ючись, я мав вас за ключі, —Та ви мені замка не відімкнули…Бо, повна тайн і білим днем,Природа не відслонить запинала,І що вона тобі від духу заховала,Того не витягнеш гвинтом і важелем.Ось інструмент ще батьківського вжитку,До нього я ні разу не торкавсь;Ось блок уже здавен дармує без пожитку,Від каганця весь сажею узявсь.Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!Що від батьків у спадок ти дістав,Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.Що без пожитку нам —то тягар зайвих справ,А користь вся у тім, що хвиля може дати.Та що там із кутка так вабить, ловить очі?Чи в пляшечці тій криється магніт?Ясніє любо так, мов в лісі серед ночіПроміння місячне, пробивши хащу віт.Привіт тобі, фіале мій єдиний,Утілення умілості людини,Побожно я на стіл тебе здійму.Вмістилище лагідних струй дрімотних,Виталище витворних сил мертвотних,Вслужи як слід господарю свойму.Дивлюсь на тебе – і страждання глухне,Візьмусь за тебе – поривання вщухне,Вгамується в душі бажань прибій;До ніг мені безкрає, світле мореПростелеться, мов дзеркало, прозоре,І вдалині засяє день новий.Ось близиться вогненна колісницяНа легких крилах! Вже готовий яНовим шляхом в ефірний безмір звитьсяДо вищих сфер, де чистий чин сія.Божиста розкіш, вічне раювання!Чи ж варт його така гробача слизь?Так, від земного сонця без вагання,Без жалкування відвернись!..Дерзни вступити самохіть до брами,Якої всяк уникнути б волів;Ти мусиш зараз довести ділами,Що честь людей – не менш, як міць богів;Перед хмурним проваллям не дрижати,Що в нім фантазія до мук нас прирекла,До того входу прямувати,Що поза ним пекельний вир пала;На крок рішучий мужності здобутись,Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;Залежався ти в цьому футляреві,Давно вже я про тебе й не гадав!Ти вигравав ще на дідівських святахІ звеселяв гостей понуркуватих,Коли між них ти за столом кружляв.Твій штучний карб аж очі в себе брав:Усі той карб у віршах толкували,А потім враз свій трунок випивали, —Я не забув і досі тих забав…Та не мінятимусь з сусідами тобою,Не мудруватиму над хитрою різьбою,Бо іншого пиття собі надбав.В тобі ж темніє сік п'янкий, фатальний,Що я обрав на цей бенкет прощальний;В останній раз, самотній і печальний,Вітаю ранок я, що тайно засвітав!(Підносить келиха до вуст. Чути дзвони й хоровий спів).