Fata morgana

Коли Андрiй Волик проходив повз головний будинок погорiлої сахарнi, з стiн руїни з галасом знялось вороння, а всередину з лоскотом посипались тиньк i цегла. Хоч сахарня давно вже закинена, розсипалася i заросла травою, в порожнiх будинках її раз у раз вчувався шум, немов гомiн машин i робiтникiв лишився на старому житлi. Минаючи купи битої цегли, бiлi плями вапна, напівприкритi молодими бур'янами, гнилi трухлявi жолоби i чорнi дiри-вiкна, з яких немов щось виглядало, Андрiй згадував колишнє. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне

колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очi картину шумливого життя фабрики, i вiн бачив себе коло вагонеток з цукром або бiля апарату. Тодi вiн брав тринадцять карбованцiв на мiсяць!..

–  То були часи, пане добродзею!
– казав вiн уголос до себе i гладив бiлого вуса.

Андрiй прямував до старого в'яза, що рiс на вершечку горба. Звiдти злазили з горбка униз фабричнi будинки.

Вправо од нього грав на сонцi срiбними брижами ставок, немов риби купались в ньому, а за ставком, на другому горбi, ховалася в деревах церква..Ззаду, за в'язом, лежала долi широка й зелена лука, порiзана закрутами рiчки. Верби й верболози сiрозеленим туманом котилися по луцi i закривали подекуди воду. На виднокрузi, в далеких околишнiх селах, бiлiли дзвiницi.

Був сонячний ранок провiдної недiлi. По церквах дзвонили. Далекi дзвони гучали в ясному повiтрi, тихо i мелодiйно, i здавалося, що то дзвенить золото сонця.

Андрiй поглядав на розваленi кам'яницi i радiсно хитав головою.

–  Га! вже воно так довго не буде!.. вони як вiзьмуть у свої руки, то швидко пустять пару!

"Вони" - були нiмцi чи чехи, а може й євреї, що перед шiстьма роками приїздили оглядати згорiлу сахарню. Хоч потому нiхто вже не цiкавився руїнами, Андрiй не покидав надiї, що ось-ось не видко як наїдуть пани, усе полагодять i пустять фабрику.

Ну, а тепер вiн певний, бо панський пастух Хома Гудзь шепнув йому тоту новину. Хома хоч ходить бiля товару, та все ж ближче до панiв, бо треться коло них. Буде фабрика, буде!..

Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловiковi: заробити нема де, землi зроду не було, комiрне плати, кругом злиднi, а їсти мусиш! Та! велике щастя - латочка землi!.. Крутиться оден з одним на своїй скибцi, а сам ходить чорний, як земля… а їсть не краще за того, що нiчого не має… Хазяї!..

Андрiй з презирством чвиркнув крiзь зуби. От фабрика, то вже щось iнше. Не страшна тобi анi посуха, анi дощi. Робота чиста, рiвна. Прийде термiн - бери грошi…

I вiн тодi пив пиво… На готовi. Чисте, золоте, холодне пиво… Тьфу! слина котиться… Думка була: пiдросте Гафiйка, найметься на фабрику. Де б вона заробила стiльки?!. I швидше вiддала б ся. Авжеж… Таже то гурт, знайшовся б такий, що б посватав. Апаратчик або й слюсар… Нехай стара не дурить голови нi собi, анI дiвцi: хазяйський син не вiзьме убогої, - не такий свiт тепер. Авжеж…

Його думки пливли далi. Такi легкi, такi прозорi, мов весняне повiтря. Нема руїн. Скрiзь новi будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, цiле пекло роботи. Все рушається, живе, все таке принадне. I вiн чує силу у своїх руках, а в ротi має смак холодного пива…

Останнi дзвони завмерли в повiтрi. З церкви виходять. З гори аж до греблi суне поволi хмара народу. Гупають сiльськi чоботи, лопотять пiдтички i трiпотять на вiтрi стрiчки дiвчат.

Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистiй сорочцi, в старенькiй свитцi. Андрiй не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущенi додолу очi й затисненi губи. Ми хоч бiднi, але чеснi. Хоч живемо з пучок, проте й для нас є мiсце в церквi. Коло неї

Гафiйка. Наче молода щепа з панського саду. У Андрiя пiд вусом блукає усмiшка. Вiн знає, що в селi немає кращої дiвчини. Сiмнадцятий рiк пiшов з пилипiвки.

–  Га-га-га! Ось де вiн править службу божу. Здоров!

Грубий голос йде знизу, й старий безвусий вид панського пастуха Хоми Гудзя виглядає з-за похилого баркану.

–  А ви ж думали - де? Дай, боже…

–  На дiдька б лисого сидiв я тут - вже краще у Менделя… Сучий син привiз свiже пиво, коли не бреше… Я таки казав йому - бодай тобi, кажу, така болячка у печiнки, i твоїй Сурi, i всьому кодлу твому…

–  От купiть, тодi й розкутаємо, яке воно…

–  Бодай ви всi повиздихали по такiй правдi, як держите свiже пиво… А що, думаєте, не куплю? Ходiм, вип'ємо, бий його трясця…

–  Але купите? А з волами ж - як? сам пан догляне?

–  Хай вони виздихають йому до ночi… Вiн думає, сто сот крот його ма, що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не дiждеш… Щось маю казати вам…

–  Ну? ну?

–  Приходьте з полудня до Менделя, тодi скажу…

–  Ну, ну!

–  Побалакаємо, нап'ємось пива, стонадцять…-Кїнець фрази згинув за тином.

Андрiй поспiшавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була рання весна. Сiрозеленi поля лягали з обох бокiв. Над шляхом бiлiла його халупка, мов йшла кудись з села i зупинилась спочити. По дорозi тяглись люди з цiпками, з клунками. Ось Гафiйка винесла одному води. Стали й розмовляють. Знов надходить купка… Ще рядок… Проходять та й проходять. А той стоїть. Еге-ге! Та ж то цiлий ключ журавлиний. Iдуть та й iдуть. Десь у Таврiю, або на Кубань. От тобi й хазяйськi сини, хлiбороби… Своя земля просить рук, а вiн знявся та й… А що ж робитиме один з другим на своїй латочцi? Намножилося їх. Нема на вас вiйни або холери. Однi з села, а другi в село, як отой Марко Гуща, що недавно привели в село, як рештанта… Брав, пане добродзею, в Адесi на фабрицi сiмнадцять карбованцiв у мiсяць i почав бунтувати. Мала, каже, плата, багато роботи, не хочемо, каже, своїми мозолями пузанiв збагачати. Начальство йому одно, а вiн йому друге… Ну, не хочеш, то маєш: попарили нагаями та й гайда додому пiд калавуром… Та я б такому бунтаревi…

А той стоїть… З ким це вона забалакалась? Либонь Прокiп Кандзюба? Таки вiн. Он вийшла на порiг Маланка та й сховалась назад… Хай дiвка постоїть з хазяйським сином… Гляди, щоб не засватав. Ха!.. Аякже!..

Андрiй пiдiйшов до хати. Крива, похилена халупка, з чорною стрiхою i бiлими стiнами, стояла помiж закинутих, з забитими вiкнами осель, колись побудованих фабрикою для робiтникiв, i здавалась чимсь живим i теплим серед холодних мерцiв. Бiля хати сiрiли скопанi грядки, од ворiт до порога вела стежечка. Зате сусiднi городчики були повнi смiття i грузу; необроблена земля їжилась торiшнiм бадиллям, i на чорних руїнах завжди сидiло вороння.

Андрiй застав Маланку покiрливу й ласкаву, як завжди по службi божiй. Значить, вона лаятиме його сьогоднi не так, як в будень, а з солодкою усмiшкою i нiжними словами. Поглядаючи скоса на щiльно стуленi жiнчинi вуста, вiн з побiльшеною жвавiстю скинув з себе свиту i розсiвся на лавi, як пан. Га! Хiба вiн не господар у своїй хатi! Проте Андрiй плекав таємну надiю, що все минеться якось i жiнка не зачепить.

Та саме в той мент, здiймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком.