Чтение онлайн

— То що ж робитимемо?

— Не знаю, але ви могли б надрукувати мій текст.

— О–ля–ля! — він розреготався, наче я вдало пожартував. — Надрукувати таке в «Нескінченності»? Друже, ви не усвідомлюєте… Тепер уже не часи Селіна. Є такі теми, про які вже не можна писати, що заманеться… такий текст може накликати на мене великі неприємності. Думаєте, в мене замало неприємностей? Якщо я працюю у видавництві «Галімар», то, ви гадаєте, я можу робити все, що захочу? Знаєте, за мною стежать. Чекають на промах. Ні, ні, це було б дуже важко. Що ще ви можете запропонувати?

Здається, він був справді здивований, що я не приніс іншого тексту. Мені було прикро, що я розчарував його, я залюбки був би його дружком, і щоб він водив мене на танці, купував мені віскі у Пон–Руаялі. Вийшовши на вулицю, я відчув крайній відчай. По бульвару Сен–Жермен проходили жінки, стояла передвечірня спека, і я зрозумів, що ніколи не стану письменником; я також зрозумів, що мені начхати на це. Втім, що тоді робити? Секс уже коштував мені половини

платні, неймовірно, що Анна досі ні про що не здогадалась. Я міг би виступити за Національний фронт, заради чого їсти кислу капусту у товаристві недоносків? Хай там як, але серед правих марно шукати жінок, якщо вони й існують, то завжди плутаються з десантниками. Мій текст був цілковитою нісенітницею, я викинув його у першу–ліпшу урну. Мені слід було зберегти свою позицію «лівого гуманіста», це мій єдиний виграшний шанс, у глибині душі я був у цьому певен. Я сів на терасі «Ескуріалу». Мій пеніс болів, роздувся. Я замовив два пива, потім пішки пішов додому. Переходячи Сену, згадав Аджілу. Це була арабка з мого другого класу, дуже гарненька, дуже витончена. Зразкова учениця, серйозна. Вона на рік випереджала своїх однокласників. У неї було лагідне, розумне обличчя, жодного глузування в очах; вона дуже хотіла встигати в навчанні. Нерідко навколо таких дівчат вештаються негідники та вбивці, з них було досить, аби їх трохи приголубили. Упродовж наступних тижнів я часто розмовляв з нею, викликав до дошки. Вона не уникала моїх очей, мені здалося, що вона не вважає це дивним. Слід було поспішати, адже за вікнами вже червень. Коли вона поверталася на своє місце, я дивився на її маленький зад, туго стягнутий джинсами. Вона мені так подобалася, що я почав чіплятися до повій. Я уявляв, як мій член проникає в її лагідне довге чорняве волосся; я навіть мастурбував на один з її творів.

У п’ятницю 11 червня вона прийшла у короткій чорній спідниці; уроки закінчувались о шостій. Вона сиділа в першому ряду. В ту мить, коли вона схрестила ноги під столом, я мало не впав непритомний. Вона сиділа поруч з товстою блондинкою, яка вибігла з класу одразу після дзвінка. Я підвівся, поклав руку на її папку. Вона продовжувала сидіти, здавалося, вона нікуди не поспішає. Всі учні вийшли, мертва тиша запанувала в класі. У мене в руках була її папка, я навіть зумів прочитати деякі слова: «Remember… [28] пекло…». Я сів поруч, поклав папку на стіл, але не міг вимовити жодного слова. Так, мовчки, ми просиділи не менше хвилини. Кілька разів я поринав очима у безмежну глибину її великих чорних очей, але водночас я помічав щонайменший її рух, ледве помітний трепет її грудей. Вона сиділа впівоберта до мене, її ноги були розсунуті. Я не пам’ятаю, як я зробив наступний жест, певно, він був напівсвідомим. Наступної миті я відчув, що моя ліва рука лежить на її коліні, у голові все змішалось, я згадав Кароліну Єсаян, і спалах сорому обпік мене. Та сама помилка, та ж самісінька помилка, якої я припустився через двадцять років! Як Кароліна Єсаян два десятиріччя тому, вона кілька секунд сиділа нерухомо, трохи зашарівшись. Потім дуже лагідно відвела мою руку, але не встала, не спробувала піти. Крізь заґратоване вікно я бачив дівчину, яка швидко йшла через подвір’я до гаража. Правою рукою я розстебнув блискавку своїх штанів. Вона витріщилася на мій член. Її очі випромінювали палкий трепет, я міг би кінчити тільки від одного її погляду, але в той же час я усвідомлював: треба, щоб вона зробила бодай якийсь рух назустріч, тоді б ми стали спільниками. Моя права рука потяглася до її руки, але в мене не вистачило сил здійснити задумане. Замість цього я схопив свій член і благально простягнув його до неї. Вона пирснула од сміху, здається. Я теж засміявся — і почав мастурбувати. Я продовжував сміятися й ялозити рукою член, поки вона збирала свої зошити та книжки, і потім, коли вона підвелась, щоб іти. На порозі вона обернулась, аби ще раз глянути на мене; я вивергнувся й більше нічого не бачив. Тільки чітко почув стукіт дверей, що зачинилися, та звук її кроків, що віддалялись. Я був наче приголомшений ударом великого гонга. І все ж таки з вокзалу я зміг зателефонувати Азуле. Я зовсім не пам’ятаю, як потягом повертався додому, як їхав у метро; він прийняв мене о восьмій. Я весь тремтів, я не міг опанувати себе, він одразу вколов мені заспокійливе.

Три ночі я провів у лікарні Святої Анни, потім мене перевели до психіатричної клініки міністерства освіти, у Верньєр–ле–Бюїсон. Азуле був помітно стривожений; того року журналісти почали багато писати про випадки педофілії, всі немов змовилися «ставити на педофілів». Скоріше за все через ненависть до старих, через ворожість та огиду до старості, це ставало простотаки національною ідеєю. Дівчині було п’ятнадцять, я був її викладачем, зловживав своєю владою; до того ж вона була арабкою. Отже, ідеальне досьє для звільнення й подальшого лінчування. За два тижні я почав потроху заспокоюватися; навчальний рік закінчувався, а Аджила, певно, нічого нікому не розповіла. Моя особиста справа набирала більш традиційного характеру. Викладач, що страждає на депресію, з певною схильністю до суїциду, якому слід було підлікувати психіку. Найцікавіше у всій цій історії те, що ліцей міста Мо не вважався надто «крутим»; але повернення туди роз’ятрило психологічні

травми мого раннього дитинства; зрештою, справу свою вони знали і робили її добре.

У клініці я провів трохи більше півроку; мій батько кілька разів приходив навідувати мене, щоразу він виглядав усе доброзичливішим та ще більш втомленим. Я був так нашпигований транквілізаторами, що не відчував більше жодних сексуальних бажань; утім, час од часу медсестри бралися за мене. Я притулявся до них, завмирав на одну–дві хвилини, потім знову лягав. Це приносило мені таке полегшення, що головний психіатр рекомендував не ігнорувати таких методів, якщо вони самі не вбачають у цьому непереборних перешкод. Він підозрював, що Азуле сказав йому не все, але в нього було дуже багато більш серйозних пацієнтів, шизофреніків та небезпечних божевільних, він не мав досить часу, щоб опікуватися мною; він вважав, що у мене є свій лікар, і це головне.

Звісно, про викладання більше не могло бути й мови, але на початку 1991–го міністерство освіти знайшло мені місце в Комісії з програм французької мови. Я втратив погодинну оплату вчителя та шкільні канікули, але моя платня не зменшилася. Згодом я розлучився з Анною. Щодо аліментів та черговості спілкування з сином ми зійшлися на цілком традиційному рішенні — адвокати майже не залишають вам права вибору, існує щось на зразок типового контракту. На судовому засіданні ми проходили серед перших, суддя скоромовкою зачитав текст. Уся церемонія розлучення забрала менше п’ятнадцяти хвилин. Ми разом спустилися сходами Палацу правосудця, було трохи по дванадцятій годині. Починався березень, мені щойно виповнилося тридцять п’ять; я знав, що перша половина мого життя минула.

Брюно замовк. Уже була глибока ніч; ані він, ані Крістіана так і не одяглися. Він підвів на неї очі. І тут вона зробила дивовижну річ: підійшла до нього, обвила шию й поцілувала в обидві щоки.

— У наступні роки все йшло, як раніше, — м’яко провадив далі Брюно. — Я зробив пересадку волосся на голові, операція пройшла добре, хірург був товаришем мого батька. Я продовжував відвідувати гімнастичний клуб. Коли підходила відпустка, я звертався до «Нувель Фронтьєр», або знов-таки у «Клабмед», або ж у профспілку викладачів. У мене було декілька маленьких романів, зрештою, дуже мало; жінки мого віку вже не дуже хочуть трахатися. Вони, певна річ, стверджують зворотне, правда й те, що часто–густо вони хотіли б знову зазнати емоцій, почуттів, пристрасті, бажання; але я був нездатний дати їм це. Раніше я ніколи не зустрічав таких жінок, як ти. Навіть не сподівався, що така жінка може існувати.

— Тут слід… — мовила вона голосом, що злегка тремтів, — слід мати трохи великодушності, слід, щоб хтось почав першим. Якби я була на місці тієї арабки, не знаю, як би я реагувала. Але вже тоді у тебе було щось зворушливе, я впевнена в цьому. Гадаю, принаймні мені так здається, що я погодилась би зробити тобі приємне. — Вона лягла, опустивши голову між колін Брюно, кілька разів лизнула кінчик його члена. — Я охоче з’їла б що–небудь… — раптом сказала вона. — Вже друга година ночі, але в Парижі це, мабуть, можливо?

— Звісно.

— Я можу приголубити тебе просто зараз, чи ти хочеш, щоб я попестила твого дружка в таксі?

— Ні, зараз.

Вони взяли таксі, доїхали до Центрального ринку, повечеряли в ресторані швидкого харчування, що відкритий усю ніч. На закуску Брюно замовив рольмопс — оселедця у винному соусі. Він подумав, що тепер може все собі дозволити, але одразу зрозумів, що він перебільшує. Можливості його уяви усе ще багаті: він може уявити себе сірим пацюком, сільничкою або ж енергетичним полем; проте в реальності його тіло залишається утягненим у процес повільного розпаду; з тілом Крістіани те ж саме. Всупереч ночам, що приходять і минають, індивідуальна свідомість до кінця перебуватиме в їхніх роз’єднаних тілах. Рольмопси нічого не можуть з цим зробити; але й від окуня з кропом не варто чекати вирішення проблеми. Крістіана мовчала, неуважно і, мабуть, загадково. Вони скуштували разом домашніх монбельярських ковбасок та квашеної капусти по–королівськи. Перебуваючи у приємному розслабленому стані чоловіка, який щойно пережив солодкий оргазм в обіймах коханої жінки, Брюно між іншим згадав свої професійні клопоти, суть яких можна сформулювати так: яку роль відіграв Поль Валері у формуванні світогляду представників французької науки? Покінчивши з квашеною капустою та замовивши монстер, він відчув спокусу відповісти: «Ніякої».

— Я ні на що не здатен, — смиренно зізнався він. — Я не можу вирощувати свиней. Не маю жодного уявлення про виробництво ковбас, виделок та мобільних телефонів. Я не спроможний виготовити жодного з тих предметів, що мене оточують, які я використовую чи споживаю; я навіть не здатен зрозуміти процес їх виробництва. Якби завтра виробництво зупинилось, а всі спеціалісти, інженери й техніки кудись поділись, я б не зміг нічого вдіяти, щоб знову запустити процес. Опинившись поза економіко–промисловим комплексом, я не зміг би навіть вижити сам: я не знав би, де дістати їжу, що вдягти, як уберегтися від негоди; мої власні технічні знання значно поступаються тим, які мав неандерталець. Повністю залежачи від суспільства, що оточує мене, сам я майже безкорисний для нього; все, що я вмію, це висловлювати сумнівні коментарі щодо застарілих культурних об’єктів. А проте я отримую платню, яка значно вища за середню. Більшість людей навколо мене перебувають у такому ж становищі. Фактично, єдина корисна людина, яку я знаю, це мій брат.