Чтение онлайн

Приземлилися в гірському селі. Було вітряно, холодно, і вони щулилися на тому вітрі, ховаючи один від одного очі. І не дивилися на селян, які збіглися на гуркіт вертольота. Вони бачили тільки згорблену спину провідника, який вів їх до того місця.

Так мовчки і дійшли до господи селянина Зарандія. Тут, на подвір’ї, під широким навісним дахом, у закутку вони побачили купку рудої землі, наче хто глини нагорнув для замісу.

Вони познімали шапки і знов, не дивлячись один на одного, розписалися

у протоколі.

Відкопали труну. За півтора місяця свіжостругана дошка ще не встигла зчорніти.

– Відкрийте віко, – сказав Зелімхан. – І хто його знав, хай підійдуть ближче.

Відхилили віко. Грузини, пропускаючи один одного наперед, підступили до труни й відразу закивали головами.

– Це він…

– Немає сумніву.

Труну повантажили у вертоліт і полетіли в Зугдіді, де чекав літак. Тут ще раз відкрили віко, щоб розпізнання тіла засвідчили академіки, і вони також закивали головами.

Підписали третій протокол. У літак, який тепер вирушав до Грозного, сіли й кілька грузинів. Похорон призначили на 24 лютого.

Першого президента Грузії ховали не на рідній землі, але, як і годиться, з усіма почестями. Під жалобний марш у супроводі почесної варти труну доправили на військовому лафеті до блоку «Б» Президентського палацу, де відбулася громадська панахида.

Прибули сотні земляків Звіада і навіть патріарх грузинської церкви. Тихою чорною рікою текла процесія до резиденції президента Ічкерії, де було приготоване останнє пристановище для небіжчика.

Султан Чорний поволі відмірював крок у почесній варті, і його спиною повзали мурашки. Минулої ночі, охороняючи труну, він не витримав і ще раз відхилив віко. Не вірячи своїм очам, навіть торкнувся рукою… Людського тіла там не було.

І ось тепер, спостерігаючи за цим велелюдним дійством і тамуючи в собі досі незнайомий страх, Султан Чорний благав Аллаха, аби той поставився до цього з розумінням.

Літак приземлився в аеропорту Махачкали, і я вилузався з його сонного черева майже як Одіссей із троянського коня. Хоч би де я вибирався з літака чи гелікоптера після тривалого перельоту, а завжди насамперед принюхуюся до підсоння [4] , наче все залежить від нього, і тепер також глибоко втягнув повітря, як перед стрибком у воду. Травневе сонце пригрівало, але ще не пекло, десь, либонь, чи не з Каспію, подував свіжий легіт, і я сказав собі: «Ласкаво просимо, мосьє Дюшан, чурек і сакля – все твоє», – сказав я, звичайно, не вголос, бо внизу біля трапа вже переступав з ноги на ногу жвавий чоловічок і світився до мене порцеляновими зубами.

– Мосьє Дюшан? –

спитав він.

– Мосьє Пелен?

Якби я вмів ніяковіти, то, напевно, зашарівся б, адже немає нічого примітивнішого за всі ці агентурні «ля-ля-фа-фа», і мені здається, що якби на той час місію Червоного Хреста очолював тут не француз, то все відбулося б так само. Тільки на моєму місці був би хтось інший, і в його грудній порожнині нічого не зворухнулося б навіть тоді, коли б він угледів те, що побачив я, – на ближній посадковій смузі грівся на сонечку Іл-86 і магнетизував мосьє Дюшана крикливим написом «УКРАЇНА».

Пелен, мабуть, подумав, що мене вразили бетеери, які тут і там бовваніли довкола летовища, і винувато розвів руками:

– A la guerre comme a la guerre [5] , – сказав він. – Тут розташовані військові частини федералів. Усе під їхнім контролем.

– І навіть ваша місія? – безцеремонно спитав я.

– Ну, не зовсім…

У тому числі й ви особисто, мосьє Пелен, подумав я, закидаючи за плече важкенький саквояж, який Пелен уже зважив очима.

– Сподіваюсь, у вас там нічого такого… е-е-е…

– Нічого. Окрім зброї, – сказав я.

– Зброї?

– Так, найгрізнішої зброї проти росіян. Vodka «Smirnoff».

– О! – Пелен штучно засміявся штучними зубами, бо після мого жарту йому ще не відлягло.

Але потерпав він недаремно. В аеропорту не було й натяку на зелений коридор, і мені довелося пройти найсуворіший митний контроль, позбувшись із своїх запасів першої пляшки «смирновки».

– Я відшкодую, – знов винувато всміхався Пелен. – Ви ж розумієте, що з ними краще не сваритися.

Я розумів. Ми пройшли до офісу Червоного Хреста, що містився тут-таки, в приміщенні аеропорту. Пелен виставив пляшку дорогого французького коньяку, який виявився, як завжди, звичайнісіньким бренді. Коли він узяв свою склянку, вона затанцювала в його руці, і Пелен хапливо, але майже з відразою відпив добру половину.

– Взагалі-то наша головна база не тут, а в Хасав-Юрті, це на кордоні між Дагестаном і Чечнею, – розповідав він про химині кури. – Там ми зосереджуємо всі гуманітарні надходження, а потім відправляємо їх за призначенням… Та ви пийте, пийте, мосьє Дюшан! Тут усі п’ють, тут без цього можна збожеволіти.

Підохочуючи мене, він знов узяв склянку, і тепер, після першого причастя, його рука стала значно твердішою. Однак ми ще не встигли вмочити губи, як раптом відчинилися двері і до кімнати влетів такий розлючений чолов’яга, що я відчув, як мимоволі напружились мої м’язи. Він мав до того чорнюще обличчя, що я сприйняв його за кавказця, та вже з першої фрази розпізнав свого земляка.

– Да шо ж это за сваволье такое, господин Пелен? Сначала с нас требовали по двести долларов в час за простой самолёта, а теперь, выявляется, нет кому разгружать нашу гуманитарку! Это так не пройдёт, господин Пелен, я не только депутат украинского парламента, у меня мандат Организации непредставленных народов, выданный в Гааге…