Дотик
Шрифт:
— Достобіса важка й невдячна праця. І місце тут — гірше ще пошукати треба, — підсумував його інформатор.
Засмутившись, Александр спрямував свій погляд на готель «Роял» і вирішив, що цей заклад — не для нього. Поруч з Кларк-стрит він помітив набагато менший готель-мазанку під гофрованим залізним дахом; готельний навіс затуляв увесь тротуар біля нього; під навісом виднілося поруччя та водопій для коней. На вивісці яскравими червоними літерами було написано: «Готель „Костеван“». «Оце — якраз те, що мені треба», — подумки
У цей час більшість чоловіків з Гілл-Енд працювали на своїх ділянках, тому прохолодний, навдивовижу елегантний вестибюль був майже порожній. Під однією стіною тягнулася барна стійка з червоного кедру, і у приміщенні окрім обов’язкових столиків та стільців було також і піаніно.
Ніхто з півдесятка відвідувачів на нього навіть не поглянув, мабуть через те, що всі вони були аж надто п’яні. З-за стійки підвелася жінка.
— Ага! — тріумфально скрикнула вона. — Янкі!
— Ні, шотландець, — відповів Александр, витріщившись на неї.
А жінка була варта того, щоб на неї витріщатися. Висока, пишнотіла, з тонким станом у корсеті, красивими напівоголеними грудьми, що мало не випадали з великого декольте її червоного шовкового плаття; короткі рукави трохи сповзли і оголили її прекрасні плечі. Шия її була довгою, лінія підборіддя — надзвичайно виразною, а красота її обличчя просто приголомшувала. Повні губи, короткий прямий ніс, високі вилиці, широкі брови та зелені очі. Александр раніше не вірив, що можуть існувати по-справжньому зелені очі, але очі цієї жінки були по-справжньому зелені. Такого ж самого кольору, як і мінерали берил чи перидот. Копа волосся, що обрамляло це запаморочливо-красиве лице, була червонувато-білявого кольору, неначе рожеве золото.
— Шотландець, — мовила вона, — але шотландець, який побував у Каліфорнії.
— Так, побував — декілька років тому. Мене звуть Александр Кінрос.
— А мене — Рубі Костеван, а це, — обвела вона рукою, — мій заклад.
— У вас є вільна кімната?
— Є, у тильній частині будинку, для тих, хто може дозволити собі платити фунт за добу, — відповіла вона глибоким, трохи хрипкуватим голосом з англійським акцентом, у якому відчувався домішок місцевої говірки.
— Я здатен собі таке дозволити, місіс Костеван.
— Міс Костеван, але можете звати мене просто Рубі. Усі, окрім тих, хто ходить по неділях до церкви, так мене і звуть. — Вона посміхнулася, оголивши рівні білі зуби, а на її щоках утворилися ямочки.
— А харчування входить до тарифу чи ні, Рубі?
— Сніданок та вечеря, без обіду. — Вона обернулася до набору пляшок. — Що питимете? У нас є домашнє пиво з бочки, а також міцні напої. Як мені вас величати, Алекс чи Александр?
— Александр. Я краще вип’ю чашку чаю.
Рубі від подиву широко розкрила очі.
— Господи, ви, часом, не палкий богомолець?
— Я бісівське дитя, але досить стримане і помірковане. Моїм непозбутнім гріхом є добрі сигари.
— Зрозуміло, — відказала Рубі. — Матильдо, Доро! — гукнула вона.
Коли з дальніх дверей салуну з’явилися двоє дівчат, Александр відразу ж збагнув, у чому полягав основний вид діяльності готелю «Костеван». Дівчата були чистенькі, молоді та гарненькі, але він безпомилково розгледів у них проституток.
— Що там? — спитала темноволоса Матильда.
— Заступи мене у барі, люба моя. Доро, піди скажи Сему, щоб той зробив чаю для мене та містера Кінроса.
Білява дівчина кивнула і зникла, а Матильда стала за стійку.
— Сідай, Александре, в ногах правди немає, — мовила Рубі, вмощуючись за стіл, який був явно начальницьким, бо був краще зроблений та ретельніше відполірований, аніж решта меблів у салуні. З бокової кишені спідниці вона витягнула тоненький золотий портсигар, розкрила його і подала Александру. — Хочете сигару?
— Дякую, спочатку чаю. Я проковтнув не менше ніж фунт пилюки.
Рубі підкурила свою сигару, глибоко затягнулася і випустила з носу тоненьку цівку диму. Тендітні блідо-сірі кільця диму, що попливли у неї над головою, викликали у нього те саме радісно-болісне збудження, яке він інколи відчував у мусульманських країнах, коли зустрічався поглядом з підфарбованими очима якоїсь надзвичайно привабливої жінки. Можна хоч усю її закрити паранджею, але є такі жінки, котрі здолають будь-яку спробу загнуздати їхню привабливість. Саме такою жінкою і була Рубі.
— Тобі пощастило в пошуках золота в Каліфорнії, Александре?
— Ну, взагалі-то так, пощастило. Я з двома своїми напарниками знайшов золотоносну кварцову жилу в передгір’ях Сьєрри.
— І того було досить, щоб стати багатою людиною?
— Так, скоріше помірно багатою.
— І ти все розтринькав?
— Невже я схожий на йолопа? — тихо спитав Александр, блиснувши темними очима.
Рубі, ошелешена такою відповіддю, відразу ж змінила тему, але в ту мить розчинилися задні двері і до кімнати увійшов хлопчик років восьми. Перед собою він штовхав возик, на якому стояли великий чайник на саморобній підставці, два чайні порцелянові набори, кілька елегантних бутербродів та слоїстий торт з кремом.
Очі Рубі засяяли при виді хлопчика, який був дитям незвичної та вишуканої краси — такого Александрові ще не доводилося бачити. Екзотичний, стрункий, граціозний, надзвичайно впевнений у собі та сповнений почуття власної гідності.
— Це мій син Лі, — сказала Рубі і, пригорнувши до себе хлопчика, швидко його поцілувала. — Будь ласка, привітайся з містером Кінросом, мій котику.
— Здрастуйте, містере Кінрос, — посміхнувся малий посмішкою Рубі.
— А тепер — хутко зникни. Нумо, маленький розумнику!