Дотик
Шрифт:
Бід Тальгарт знервовано присунувся ближче до групи родичів Нелл; незважаючи на свій добротний костюм, свої накрохмалені манжети та комірець, парламентську краватку та черевики з телячої шкіри, він здавався тим, ким був: сином шахтаря, який сам колись працював у вугільній лаві. Це просто безумство! Вона ніколи не впишеться в його життя!
— Містере Тальгарт! — захоплено скрикнула Нелл, потискаючи його простягнуту руку.
— Вітаю вас, міс Кінрос.
Вона з традиційною безцеремонністю представила його своїй родині:
— Знайомтеся, це — Бід Тальгарт, соціаліст.
— Радий
— Не бажаєте пообідати завтра з мільйонерами? — спитала Рубі, пускаючи бісики.
З’явилися президент університету і декан, відчуваючи запах грошей та потенційних пожертв.
— Це моя дружина, місіс Костеван, — звернувся Лі до президента. — А це — моя мати, міс Костеван.
— Самі напросилися! — зігнулася від сміху Нелл, коли парочка стала похапливо ретируватися. — Я — жінка-лікар і тому не зможу отримати місце у шпиталі, але воно їх колише? Ні!
— Тоді, може, вам варто відкрити приватну практику десь, скажімо, у Кінросі? — спитав Бід.
— Коли у Сіднеї — бубонна чума, мільйони пацюків, а багато людей узагалі не можуть дозволити собі викликати лікаря?! Ні, тільки не я! — сказала Нелл.
— А як тоді стосовно відкрити приватну практику в моєму виборчому окрузі? — спитав він, беручи Нелл під руку і відводячи трохи вбік. — Там ви майже нічого не заробите, але смію припустити, що вас не дуже турбують гроші.
— Якщо чесно, то і справді не турбують. Я маю річний дохід у п’ятдесят тисяч фунтів.
— Господи, тоді все ясно, ви не погодитеся, — мовив він похмуро.
— А чому б ні? Ваше — це ваше, а моє — це моє. Перше, що мені треба зробити, — це купити авто. Дуже зручно, коли викликатимуть додому. І обов’язково з тентом — на випадок дощу.
— Принаймні ви з вашими здібностями хоч зможете його полагодити, бо, наскільки я знаю, вони ламаються раз по раз. А я навіть крана на кухні поміняти не вмію.
— Так ось чому ви пішли в політику, — доброзичливо пожартувала Нелл. — Прекрасна професія для людини, яка нічого не вміє робити і не має здорового глузду. Так ви й прем’єр-міністром станете.
— Дякую вам за вотум довіри. — Його очі раптом перестали сміятися і набули сміливого і водночас ніжного виразу. — Ви сьогодні дуже гарна, докторе Кінрос. Вам слід частіше надягати шовкові панчохи.
Нелл почервоніла як буряк, і цей факт її страшенно засмутив.
— Таке скажете… Дякую, — пробурмотіла вона.
— Я не зможу з вами завтра пообідати, бо у мене завтра — обід з мільйонерами, — сказав він, ігноруючи її сум’яття. — Але я зможу приготувати смажену ягнятину на будь-який вечір, котрий вам підійде. У мене навіть меблі нові з’явилися.
— У Нелл, — зауважила вдоволеним тоном Елізабет, — теж урешті-решт усе в житті буде добре.
— На кожен товар — свій покупець, — впевнено піддакнула Рубі. — Він — фанатик робітничого класу, але вона невдовзі виб’є з нього цю дурню.
Розділ 5
Александр
Коли Елізабет і Лі повернулися до Кінроса, вони привезли з собою статую Александра в гігантському дерев’яному ящику. Врешті-решт його виготували з мармуру, а не з граніту, до того ж з цілком несподіваної причини: найнятий Лі італійський скульптор наполіг на тому, що коли ця скульптура має бути шедевром, то мусить бути виготовлена саме з мармуру! І не якийсь там старовинний мармур, а брила, яку він знайшов у Каррарі і зберіг свого часу саме для такої скульптури, яку задумували для сера Александра Кінроса. «Це буде не один з тих халтурних монументів, що їх часто замовляють міські власті, — саркастично пояснив сеньйор Бартоломео Пардіні. — Це буде шедевр. На рівні Родена, хоча я і досі не можу збагнути, чому той мистець вибрав своїм матеріалом бронзу! Яка гидота! А граніт — то теж така гидота, така гидота! Камінь для надгробків — і все».
Вражений і переконаний такою латинською пристрасністю, Лі поговорив з Елізабет, і вони погодилися, що нехай великий Пардіні працює так, як хоче.
Якийсь забобон, який вони самі не могли раціонально пояснити, завадив Елізабет і Лі оглядати скульптуру до того, як її привезли в ящику до пункту призначення: спочатку треба встановити, а потім роздивлятися. Не буде урочистого відкриття зі зніманням покривала, не буде отих претензійних церемоній, які прототип скульптури ненавидів усією душею. Статую просто встановить на коричневий мармуровий постамент на Кінрос-сквер група робітників за допомогою підйомного крана. А коли вже він там стоятиме, от тоді нехай всі приходять і дивляться, коли і скільки завгодно.
То й справді вийшов шедевр. Кам’яна брила, з якої виготували скульптуру, мала прожилки з черепашок молюсків та агату; тому кучма Александрового волосся вийшла сивою, обличчя — блідувато-засмаглим, а кінь, точніше, кобила — гнідою. Ефект був уражаюче реалістичним, причому настільки, що гості міста часто підходили до скульптури, щоб придивитися — чи її, бува, не пофарбували або ж склеїли з різних пород. І відходили, вражені, побачивши, що то було не так. Александр їхав на своєму величному неосідланому коні, як римський імператор, одну руку піднісши у привітанні, а другу — опустивши вільно. Лі просив скульптора зробити американське сідло, але коли побачив шедевр сеньйора Пардіні на постаменті на Кінрос-сквер, то визнав, що мистець таки мав рацію. Александр би сподобався сам собі. Володар усіх підлеглих — як і його древній тезко.
Рубі він більше ніж сподобався. Коли вона не мала чого робити, то сиділа на верхній веранді, уставившись на Александрів профіль, бо він був звернений обличчям до мерії, а до готелю «Кінрос» стояв боком. І лише Елізабет сприйняла статую з тривогою: щойно вона з’являлася в полі її зору, Елізабет швидко відводила погляд. Мабуть, через те що Александр мав очі: скульптор зробив в орбітах дві кульки білого мармуру з блискучими вставками з чорного обсидіану. Кінросіанці божилися, що, коли проходили повз статую, очі Александра за ними слідкували.