Долина совісті
Шрифт:
— Тобто? — запитала Анжела по паузі.
— Я не хочу, щоб ти жила в моєму будинку, — пояснив Влад. — Я сам по собі, ти сама по собі, ти вже доросла дівчинка… і так далі.
— Що, показові виступи? — тихо запитала Анжела. — Демонстрація рішучості? Ти сам чудово розумієш, що виглядаєш смішно. Хочеш налякати мене? Дешево. Я не ведуся на понти.
— Ти не зрозуміла, — сказав Влад. — Ніхто не заважатиме тобі навідувати мене, коли почуватимешся кепсько. Будь ласка, приходь, я, напевно, радий буду тебе бачити. Але жити в моєму будинку ти більше не будеш. До приїзду таксі залишилося двадцять п’ять хвилин, і я не хотів би забирати в тебе дорогоцінний
Анжела дивилася на нього спідлоба. Здається, вона все ще не вірила.
Таксі примчало хвилина в хвилину, тож Влад вийшов до водія, вибачився і попросив зачекати чверть години, а потім піднявся до Анжели. Вона сиділа посеред кімнати для гостей, перебираючи вологе волосся, зухвало домашня, тепла, розхристана.
— Чверть години, — сказав Влад. — Допомогти тобі зібратися?
— Я не хочу нікуди їхати, — пояснила Анжела майже весело.
— Це мій будинок, — Влад розкрив шафу, витяг з нижньої полиці Анжелину сумку. — Я запросив тебе в гості, а тепер я прошу тебе залишити мене самого. Давай-но скоріше, інакше таксистові доведеться доплачувати з твоєї кишені.
— Це схоже на сцену ревнощів, — прокоментувала Анжела. — Через це… через Микиту? Я пожартувала.
— Збирайся, — повторив Влад.
— Я нікуди не поїду.
— Ти поїдеш. І щоразу, коли пута притиснуть тебе, ти приходитимеш сюди на уклін. І плазуватимеш по ґанку, як уже плазувала колись. Я шкодуватиму тебе і впускатиму до вітальні — на п’ять хвилин. І ти йтимеш — до наступного разу… Ось як це буде.
Анжела ощирилася:
— Ти забув сказати, що поки я плазуватиму по ґанку, ти будеш плазувати по підлозі — по той бік дверей. Ти не пробував забивати цвяхи потилицею? Відчуття таке самісіньке…
Зовні просигналила машина.
— Ще хвилина — і я викину тебе за поріг разом з порожньою валізою, — мовив Влад. І, зустрівшись із ним очима, Анжела раптом швидко почала збиратися.
Закинула на плече сумку. Зупинилася в дверях, дивлячись Владові прямо в очі:
— Ти ще попросиш мене, щоб я повернулася!
І закрокувала до машини.
Влад сів за роботу і не вставав з-за комп’ютера два дні поспіль. На третю добу йому стало холодно у натопленій кімнаті, тож він проковтнув заздалегідь заготовлену таблетку, випив чаю з лимоном і ліг у ліжко.
Повинні були існувати якісь механізми протидії путам — якісь виверти, що дозволять пом’якшити напад. Влад пив розігріте вино, ковтав серцеві пігулки і судинорозширювальні пілюлі, потім прийняв снодійне — але сон не йшов, був напівсон-напівмарення, йому марилася Ганна, у коротенькому халатику, з голими ногами, яка зраночку йде до ванної. Влад наздоганяв її, Ганна оберталася — і виявлялася Анжелою, він хапав її, аби зім’яти, як пластилін. Тепер, коли він цілком усвідомив свою незриму залежність від Анжели, заподіювані путами страждання перестали бути безособовими. У його болю було Анжелине обличчя, її груди, і ноги. Відчуття було таке, начебто він людожер і хоче її з’їсти. Потім, виринувши з короткого забуття, він став уже сатиром — йому хотілося Анжелиного тіла, хотілося ґвалтувати ще і ще, розчавити собою, розірвати… Потім Анжела привиділася йому у вигляді нескінченного ряду скляних статуй. Він йшов уздовж цього ряду і бив скло залізним ціпком, чергова статуя розсипалася на друзки, але Анжели не ставало від цього менше. Наступна статуя безсоромно посміхалася, Влад йшов до неї і бив своїм
Влад розклеїв очі й зрозумів, що деренчить дверний дзвоник. Зиркнув на годинник: була третя тридцять, але за вікнами — цілковита темінь, отже, о пів на четверту ночі…
Він зрозумів, що треба встати. Він мусить виглядати якомога здоровіше і недбаліше — від того, яким він відчинить двері, залежить дуже багато чого. Залежить, може, його майбутнє.
Кожен дзвінок був як удар хлиста. Під цим хлистом хотілося кинутися до дверей, скоріше розчахнути їх, зараз цей кошмар закінчиться, зараз…
Влад увійшов до ванної і, не дивлячись на себе в дзеркало, умився крижаною водою. Руки тремтіли, Влад насилу розтер обличчя рушником. На краю ванни лежала забута Анжелою мильниця. Картинка перед очима дивно пливла, і тому здавалося, що мильниця повзе, перебираючи короткими червоними лапами.
Він підійшов до дверей. Дзвоник тепер не вщухав ні на секунду — вив і вив.
Влад затримав подих і відімкнув двері.
Мокра тремтлива грудка упала до його рук. Ніч на мить посвітліла, наче день, з голови до ніг прокотила хвиля цілковитого щастя, дитячого, тваринного, фізіологічного. Десь дзенькали дзвіночки… десь заливалися птахи. Сонячний промінь торкнувся щоки. Тепло, легко, секунда розтяглася до нескінченності, дощовий пил під жовтогарячим ліхтарем застиг, ніби бризки на склі, час завмер…
Рушило. Знову зацокали секунди, і дощові краплі ринулись униз. Ніч, дрібний дощик, провесінь. Жінка в мокрій шубі вивільнялася з Владових обіймів.
Вона відразу ж відвернулася і покрокувала до воріт. Там зупинилася, глипнула на чоловіка у дверях:
— Наступного разу до мене приїдеш ти. Готель «Турист», номер п’ятдесят два, — і рушила пішки до автостанції. Пішки, на височенних підборах, під дощем.
Живучи разом, вони усвідомлювали свою залежність одне від одного, усвідомлювали, але не відчували. Тепер кожен день перетворився на новий раунд мовчазної сутички. Якщо раніше ланцюг між ними провисав, створюючи ілюзію волі, то зараз пута напружилися, натягнулися, і стан, у якому перебували і Влад, і Анжела, добряче скидався на принизливе рабство.
Влад занедбав роботу. Влад сідав за кермо, кудись їхав, повертався, прибирав на подвір’ї, скопував газон, сподіваючись чомусь, що біль у долонях і м’язах пересилить внутрішню сверблячку, бажання негайно бачити Анжелу. Перші кілька раундів вона програла геть чисто — сама заявилася до нього, і навіть раніше, ніж очікувалося. Зате потім вона раптом зникла, і Влад, прочекавши її день і ніч, легкодухо здався. Він сів за кермо і поїхав розшукувати готель «Турист».
— Поклич покоївку! — крикнув дивний високий голос з-за дверей з табличкою «п’ятдесят два». Влад не відразу впізнав цей голос, і йому здалося, що він помилився номером. — Двері…
Влад звернувся до бабусі-чергової на поверсі, низенької і круглої, як ґудзик. Та довго перебирала ключі, стривожено прислухаючись до голосу пожилиці, що з придихом повторював: «Двері! Двері!». Здавалося, наче жінка в замкненому номері перебувала в любовному екстазі. Можливо, на думку покоївки саме і спала якась непристойність, вона навіть злегка пручалася, коли Влад, м’яко відтіснивши її плечем, кинувся до ванної.
Секунда отриманого щастя. Надто коротка секунда. З кожною новою зустріччю — усе коротша і коротша…