Чтение онлайн

— Я вже дочитала, — хитро прохрипіла вона й похитала не то головою, не то всім своїм тулубом, неначе радянський Вінні-пух.

— Дати ще книжку?

— В мене є. Навіщо ви привели ще одного мужчину? Для мене?

Вона важко опустилася на диван, заскрипіла й видавила вже давно заготовлену по звичайному старечому шаблону фразу. Але фраза була настільки сповнена самоіронії, що не викликати поваги до старої просто не могла.

— Поки я жива, я хочу від життя отримувати сповна, а ви — лише дві ідіотки. У вашому віці я вже стільки пережила…

— Ми це знаємо, — сказала Маша, — ви це вже говорили не один раз.

— В мене був роман з Олександром Петровичем.

— Ми і це знаємо.

— А Льова Б…

— Бла-бла-бла, Яківна. Звідки

ти знаєш, можливо ми і є майбутні Льови Б., Шагали та… — Маша намагалася підібрати ще одне гучне ім’я для повноти картини, але розумовий вакуум не дав змоги договорити.

— Довженки, — додала Варя.

— Як варіант, — поскрипіла Яківна. — Тільки у той час, коли я дружила з Олександром Петровичем, він уже був ДОВЖЕНКОМ з великої літери. Мовчу вже про Б… Той завжди виділявся одержимістю до вільнодумства та незалежності! А потім війна, і… - вона важко зітхнула.

— Я все це знаю, ба, — занервувала Маша. — Іди читай.

Поскрипуючи й видаючи насмішкуваті звуки, Фріда Яківна подалася до своєї кімнати.

На вулиці загримало, а по вікну забарабанив дрібний, але настирливий дощ.

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

У Маші вдома я був постійним гостем. Зазвичай я телефонував, казав, що скоро буду, і вони були завжди раді мене бачити.

Це був будинок Маші. Колись в ньому мешкала її бабуся з матір’ю, але три роки тому бабуся померла від важкої форми бронхіальної астми, яка мучила її ще з дитинства. Маша залишилася з Фрідою Яківною. А згодом до них підселилася Варя. Як виявилося, вони були подружками ще з дитинства, разом навчалися у школі, разом вчилися в академії, разом недосипали, недоїдали, складали іспити, якийсь час намагалися виставлятися, жили майже впроголодь. Одежу купували на секондах, музику у піратів, їжу на місцевому ринку. Пацани — Боб, Рамзес і Олег — колись були їхніми однокурсниками, а тепер просто хорошими друзями. Я теж став хорошим другом, принаймні з ними перестав поводитися надто агресивно, проте настороженість все ще не відпускала мене. Не відпускав мене і цей будинок. У ньому я мав змогу відчувати себе майже дорослим, на рівні з цими незалежними дівчатами, які ділилися зі мною своїм досвідом, а я з ними — своєю, як вони казали, дитячою безпосередністю. Хоча, мені здається, ніякою безпосередністю там і не пахло.

Пройшло вже більше трьох днів, як я не з’являвся в їхньому будинку. Я нудьгував і намагався хоч якось відволіктися книгами, хоча читалося важко, замість слів читалися літери, а всі героїні чомусь були схожими на Варю.

І от сидів я в себе на балконі й думав про те, що вона почала мені подобатися. Щоправда, подобатися вона мені почала одразу, але я не міг зробити вибір, хто ж більше — Маша чи Варя? Однак вже під час другого мого візиту сам факт вибору став просто смішним. Машу я сприймав виключно як подругу з сестринськими замашками. Однозначно Варя. Чорт, ще цього мені не вистачало.

Час від часу я намагався зібрати в кулак усю свою волю й силкувався знищити все те гаряче, що жевріло в мені, весь цей балаган емоцій, натомість подумки сам до себе говорив: я крига, я айсберг, я крига, я айсберг. Не допомогло. Однаково теплий кисіль просотувався крізь мене, капав, роз’їдав найхолодніші деталі мого організму.

У школі мені було дуже легко позбутися тієї чи іншої нав’язливої думки, що переслідували мене всякчас, як якась з однокласниць, вже здобувши привабливих форм, але не втративши цнотливого магнетизму, починала мені подобатися. І от, коли я помічав, що думаю лише про неї, що всі мої думки про неї переважають над думками про навчання та інші необхідні мені в тому віці речі, я починав шукати в однокласниці різні недоліки, які, на щастя, знайти було неважко. Їй чотирнадцять, п’ятнадцять, і вона ще не навчилася одночасно стежити за всіма дрібничками, а тому якась деталь — вчасно непоголені ноги або поганенькі колготки, — і я міг без проблем знищити у собі її досконалий образ.

Все, баста, Таня-Свєта-Оля, тепер ти не більше, ніж звичайна сируха. Справді, я одразу уявляв собі її труси з характерним коричневим швом, її брудні ступні з жовтими, ороговілими п’ятками, її невипрані ліфчики, її старого хворого собаку, якого вона обіймає щоночі. Все, Таня-Свєта-Оля, ти — <emphasis>сируха.</emphasis>

І тоді ж, сидячи на балконі, я також намагався уявити себе кригою, айсбергом, а її — такою ж сирухою з жовтими п’ятками, неприємними, складчастими пахвами, неохайним шрамом від апендициту, неголеними ногами, але образ складався інакше. Тендітна, тиха, талановита, ніжна і янголоподібна. Коротка стрижка робила риси її обличчя більш виразними, і коли в деяких людей довжина носа та широкість вилиць при короткій стрижці лише збільшувалися, то в неї збільшувались охайність носа, глибокі, без хворобливості, очі, гладкість чола, легкий рум’янець. Навіть ніжність у голосі. Вона дійсно була вродлива, присіпатися до чогось було неможливо, але в цілому — щось було в її обличчі дивне: незвичайність (таких не випускають), висока, неначе у хороших дверних замках, секретність. Секретність обличчя. Таких одне на п’ять мільйонів. Воно було нетипове, і я навіть не знав чому. Окремо ніс, губи, чоло, вилиці, розріз очей, зачіска — все було майже ідеальне, в сукупності ж — інфернальне. Я намагався уявити жовті п’ятки — уявляв рожеві охайні стопи, брудну білизну… — вона її взагалі не носила, дешеві колготки — господи, невже мені так важко було зізнатися собі, що я просто закохався.

— Алєу! Маша? Привіт. Обіцяв нагрянути без запрошення й попередження, однак попереджаю і чекаю запрошення.

— Звичайно, заходь, — навіть зраділа Маша. — Коли хочеш зайти?

— Сьогодні.

— Е-е-е…

Маша заекала, і я зрозумів, що сьогодні незручно і щось придумати їй, напевно, не вистачає кмітливості, а сказати правду — сміливості.

— Добре, я зрозумів.

— Давай завтра?

— Подивимось, — буркнув я й кинув слухавку.

«Це щойно я сам себе обдурив, чи життя вкупі з різного роду обставинами?» — подумав я, і телефон розірвався у дзеленчанні.

— Да.

— Шо да? — це була Маша.

— Вибач, мені здається, що я вам заважаю. Хто у вас там буде? Рамзеси-Боби? Ну-ну, вдалої злучки.

— Придурок! — крикнула Маша й повісила слухавку.

Чорт! Як же мене тоді розірвало! Як же паскудно мені стало. Чорт! Чорт!

Я ходив квартирою й лаявся, клянучи не тільки себе, але й цих невиліковно модних Рамзесів-Бобів. До них я ставився з дивним поєднанням поваги та злобного фанаберства.

І тут я зупинився посеред кімнати й гостро відчув, що ревную, потім відчуття ревнощів переросло у стан глибокого осмислення й холодного розуміння стану речей. Я сів на диван, заплющив очі й почав, намагаючись вгамувати свою гарячку, проговорювати: я крига, я айсберг, мій розум незворушний. Але замість великого шматка криги, замість голови я побачив невиразний чоловічий силует, що цілується з нею.

Стало боляче. Я почав плавитися, руки задрижали. В голові щось голосно й неприємно задзеленчало. Задзеленчав й телефон.

— Да.

— Привіт. Це Варя.

Серце зупинилося, і я кинув слухавку.

Навіщо?

За п’ять секунд знову пролунав дзвоник.

— Варя? — підняв я слухавку. — Щось зірвалося.

— Дюша, нафіга ти вийобуєшся?

— Тобто?

— Скажи, нафіга ти вийобуєшся?

— Все нормально, не хвилюйся.

— Що нормально? Ти просто малолітній егоїст.

Її голос звучав ніжно й погрозливо одночасно. Моє серце билося дванадцять мільйонів ударів у секунду.

— Тобі цікаво, чи будуть у нас пацани? — продовжувала Варя. — Так, будуть, але ніхто нікого трахати не збирається…

— Та мені якось пофіг…

— Послухай. Окрім трахатися, дорослі люди можуть робити тисячі інших справ, і те, що сьогодні тебе тут не має бути, — нормально. Це не проти тебе, розумієш? Це за тебе.

— Не розумію.

— Давай ти прийдеш завтра, і ми поговоримо.