Чтение онлайн

— А це моя кімната.

— Ого, — не зміг стриматися я.

Посеред столу стояв комп’ютер.

— Ага, — не без гордості промовила Даша, — а сідюк — RW.

Це вже було взагалі на грані фантастики.

Батько її був прикордонником, до того ж в досить серйозному чині. Це все пояснювало.

Завжди почував себе незатишно у нових оселях. От і зараз я сидів на самому краєчку дивана, піджавши пальці ніг і з острахом оглядав кімнату.

М-да… Жлобство, жлобство.

Цікаво, чи є у цієї Даші бодай якийсь смак і чи не пояснює інтер’єр її кімнати смак батьків?

— А де вони? — запитав я.

— Хто? — ясна річ, не зрозуміла Даша.

— Батьки…

Колись давно я бачив її маму, але тепер мені стало більш ніж цікаво поглянути на неї

ще раз. Наскільки я пам’ятаю, була вона досить приязною й по-сільськи добродушною жіночкою.

— На дачі, - між іншим відповіла Даша.

— Класика, — буркнув я.

— Що? — не зрозуміла Даша.

— Класно в тебе, кажу.

Вона вже встигла перевдягнутися у плюшевий спортивний костюм — теж небачена розкіш на ті часи — й заходилася мені щось показувати, супроводжуючи все те скупими фразами по типу «чьоткая фігня» або «а ета самоє мені папка привіз».

В ці хвилини вона мала образ дивакуватої та катастрофічно інфантильної акселератки. Даші було вже сімнадцять, але її кокетлива поведінка звужувала її розум років на п’ять. Я почав нервувати. Чого їй від мене потрібно? З іншого боку, чого мені потрібно від неї? Адже не заради алгебри я сюди прийшов. Це ми обидва добре усвідомлювали.

А ще мені хотілося чаю. Не так я хотів саме чаю, як самого його факту, адже поява чашки чаю в мої руках хоч якось би виправдала мій прихід до цієї багатої та безнадійно позбавленої елементарного смаку квартири.

Я нервував.

Даша ж намагалася мене хоч якось розважити. Пройшло вже хвилин десять, але чаю я так і не побачив. Раптом вона наблизилась до мене майже впритул і промовила, трохи червоніючи:

— Заплющ очі.

Нічого доброго це не передвіщало.

— Це обов’язково? — схвильовано запитав я.

— Ну заплющ. Не сци.

Я знехотя погодився й заплющив очі, чекаючи чогось невідомого, але явно провокаційного. Пролунали шершаві звуки, якесь шарудіння. Однозначно, щось відбувалося.

— Дивись, — урочисто наказала вона.

Тепер же навпаки, не хотілося повертатися до світла, адже те, що я міг побачити, могло зумовити неочікувані події, а з ними і наслідки.

Я відкрив очі й зрозумів, що з світлом щось сталося. Жалюзі були опущені, крізь тонкі щілини між вікном та жалюзі просочувалося хоч якесь підтвердження того, що на вулиці день. Переді мною стояла Даша. Великі й округлі груди змусили мене забути про її, Дашину, квадратність. Ну, хіба обличчя трохи. Воно ж, до речі, попри всю свою дитячість, набуло млосних і хитливих рис. Тіло її було напрочуд шикарним. Що збивало з пантелику — так це те, що сама Даша була просто великою. Це змусило мене відчути свою фізичну незначущість у порівнянні з нею.

Даша, без зайвих слів й недоречних фраз підійшла, сіла мені на коліна і почала цілувати…

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

Мене тягнуло у різні боки, я ніяк не міг сконцентруватися й вирівнятися. Щось важке осідало в моїй голові. Здається, це був перший раз у моєму житті, коли я напився. Я завжди був зациклений на думці, що алкоголь — це смерть і прірва, він робить з людей некерованих та безвідповідальних. В цьому плані я був морально законсервованим. Вся ця буденність, яка складалася виключно з алкоголю та інших не зовсім сумісних зі здоровим способом життя розваг в мені була більш ніж неприємна, і слово «інтелігент» — саме «інтелігент» — йшло врозріз із поняттям алкоголізму та п’янства. П’янство — хамство. А інтелігент та хам — поняття взаємовиключні.

А тоді я, зраджуючи свої, здавалося б, усталені принципи, нісся вечірніми вулицями Києва, збивав перехожих, отримував стусани від нарваних, укурених та таких самих налиганих, як і я.

— Куда ломішся, кабан! — чув я у спину.

Іноді в мене летіли й пляшки з-під ром-коли або ще чогось, чим, власне, я і упився.

У мене була мета. Я знав, куди мені треба добігти, знав, де я маю зупинитися, перевести подих й зробити щось таке, таке, від чого мені мало обов’язково полегшати.

Але поки я біг уздовж перекопаного Хрещатика, Прорізною вгору, потім Ярославовим Валом, я забув. Я банально забув і, не в змозі віднайти у випадкових асоціаціях підтвердження свого шляху, зупинився. Стояв посеред Ярвалу, дивився в небо і плакав. Знову ці ганебні підліткові сльози. Заплаканий та забльований підліток. Розхристаний, він прийняв у себе цілий світ, ну добре, не цілий, він одразу відкинув усю шваль та узбічну поросль яку, у свої сімнадцять, вважав такою, але решту прийняв, він полюбив людей, саме в той час, коли відчув, що сил на ненависть більше немає, і от, коли щастя було так близько, коли ось воно — доторкнися до нього, помацай його гладке й масне тільце, його нафтову оболонку, вхопи його, притисни, приголуб, поцілуй, розділи з оточуючими — воно зникло, натомість залишило по собі сліди нероздільного розпачу та безнадійного спустошення, а сам я став ще жорстокішим, ніж був. Я намагався побачити зорі — я думав, що зорі можуть мене врятувати, заспокоїти, змусити повірити у безкінечне ВСЕ, а разом з тим у незначущість мене і моєї болі, але якісь чи то хмари чи паволока не давали мені змоги нічого побачити, окрім ліхтарного стовпа, на який так хотілося видертися й підвісити самого себе на розідраній сорочці.

Все це для мене було вперше. Не тільки сильне алкогольне сп’яніння, але й взагалі весь цей душевний стан, який під акомпанемент свіжої пам’яті про події, які щойно відбулися, переробляв мене й лаштував під себе, так, як йому було вигідно, так, щоб я піддався йому й пожалів себе настільки, що був би ладен до кінця своїх днів ненавидіти весь білий світ разом із кунцевськими булочками та шоколадним маслом.

Я сів на бордюр й схилив між колінами мокру від поту голову. Приблизно раз на хвилину проносився автомобіль, за квартал від мене чулися п’яні голоси випускників. Все місто було поглинуте молохом під назвою «Випуск 98». В голові геть недоречно, але міцно сиділо одне ім’я. Ім’я Наума Коржавіна. Ця маленька кругла людина була предметом, — принаймні так мені здавалося у ті хвилини, — всеосяжної несправедливості. Мені його було шкода, як часом буває шкода клоунів, що падають на тирсову підлогу й пускають штучні сльози. Коли я востаннє був у цирку, мені було років п’ять, і тоді теж плакав клоун, і крізь штучні сльози, я був упевнений, по його зморшкуватих, зіпсутих постійним накладанням гриму щоках текли справжні сльози. Певно, так мав плакати Наум Мойсейович у сорок восьмому, коли його вісім місяців протримали на Луб’янці.

Цирк мені не сподобався. У ньому було холодно і страшно, і я більше ніколи не був у цирку, і навіть зараз навряд чи мене заманять туди тілесні принади гімнасток.

Ще дві години тому я сидів в актовій залі нашої школи і нервував з приводу атестату, який мені мала вручити наша директорка. Господи, як же я не хотів туди йти, сидіти поруч зі своїми однокласниками, але Даша мене таки змусила.

— Давай, — сказала вона, — ти маєш хоч останній день побути, як усі.

— Я все життя, як усі.

— Але ж ти нас усіх зневажаєш. Ти ж у нас один такий розумний, а всі інші… - ледь не кричала на мене Даша.

— Тебе ж я не зневажаю, — збрехав я.

— Це тому, що ми трахаємося ледь не щодня.

Якби ж вона тоді знала, що насправді я зневажаю і її. Можливо, її — найбільше. Якби вона знала, то, певно, багатьох неприємностей можна було б уникнути…

Все ж таки я пішов. Наш трудовик Наум Донатович (ось чому мені так щільно засів Коржавін у голові) підганяв всі три випускні класи. Колись він був директором цієї школи, ще тоді, коли у ній навчалася моя мати і мій батько, а потім став звичайним трудовиком, одним з трьох, які вчителювали у нашій школі. Тоді йому було вже за сімдесят, і він не пив, не палив, не крив матом своїх учнів, як то робили і, певно, роблять його колеги, а був почесним вчителем школи, заслуженим діячем освіти, носив орден. Скільки я пам’ятаю, він завжди виступав за збереження традицій у школі, а з тим був головним організатором всіляких випускних, шкільних балів та кавеенів.