Добрий диявол
Шрифт:
Але...
Ніч минула,— ні одного нашого вбитого нема. А в селі — дві могили. Одна братська. Вся застава там похована. Друга — Планкін. Хто поховав, як не побоявся фашиста? Секрет. І на могилі Планкіна — квіти. Жар! Горять! Ну, фашисти, гир-гир, квіти потоптали, могили зрівняли з землею, пішли далі.
Але...
Через ніч — знов могилки, і на них квіти... Тут уже «нова влада» заповзялася. Поліцаї. Гестапо. Винюхують, визирають. А на могилі Планкіна — квіти! І щодня нові, свіжі та такі, як полум'я! Значить, гестапо починає туди-сюди. Бігають поліцаї. Ге-ге та го-го! Ми вам покажемо! Ми вас відучимо! Ми вам дамо!
Але...
Як ранок, так і нові квіти на могилі прикордонника.
Але знов квіти! Ну, тут влетіло начальникові поліції, знаєш, така шкура там! Поставили вони своїх на пост, справжніх німців. Автомати, освітлювальні ракети, електричні ліхтарики. Упіймали якусь дівку. Ну! Попалася, бідна. Тут їй відразу вночі допит. А вранці дивляться — квіти. Га? Ще ніч — знову квіти. Ту бідну дівку вже в концтабір відправили, а квіти хтось кладе! Га?
Зима накотила, почали вже фашистів бити під Москвою, партизани в лісах зароїлися. А на могилі — квіти. Хоч трішки безсмертників, знаєш, таких сухих, але тривких, а є щодня. Довелося фріцам звикати. А що?
Прийшли потім і наші, поставили обеліск на могилу. А квіти — щодня. Ми теж клали квіти, але тільки в свята. Підійдемо строєм, начальник застави — промову, салют, ну і квіти. А щоб щодня — хто ж це зможе?
Але...
Знайшлася така людина. Двадцять років, двадцять п'ять років... Якщо по триста днів, то й то скільки виходить? Сім з половиною тисяч днів, сім з половиною, а то й вісім тисяч разів квіти на могилу кулеметника, який у сорок першому захищав міст через Буг. І ніхто не знав тої людини. Наче так і треба. Звикли. Самі ті квіти ростуть, чи що.
Але приїхав до нас новий начальник застави. Із Чукотки. Зібрав усю заставу: «В тундрі якщо людина зустріне людину — свято. Найбільше свято: людину зустрів. Тінь свою іноді ладен обійняти й поцілувати. А у вас тут таке чудо, двадцять п'ять років невгасимої любові до героя, а ви нічого не знаєте!» І завдання: три дні строку молодшому сержантові Беньку і доповісти про виконання! Га?
Починаю вести спостереження. Не прямо, а так... Делікатно. Бо святе почуття. Оцінюю обстановку. Вивчаю місцевість. Але відразу бачу: ніякий пост тут не поможе. Планкін похований просто під стіною колишнього фільварку. За двадцять п'ять років дерева виросли над могилою, підпирають стіну. З другого боку стіни — теж дерева. Стоїть вона собі, ніхто до неї нічого... А на стіну вилізти тихенько і — раз! — кинув квіти вниз, точно на могилі. Обійшов стіну, дивлюся: східці в стіні. І вичовгані так, наче сто років по них вилазили нагору. Дряпаюся туди. На стіні пощербина і теж вичовгана, вишліфувана. Рукою, га! Що можна зробити за двадцять п'ять років рукою! Значить, вилазило воно сюди і, не показуючись над стіною, просто клало руку в ту пощербину і квіти — вниз. Усе розраховано до точності! Доповідаю начальникові застави.
Але...
Наказав: не чіпати! Простежити здалеку і непомітно, хто кидає і коли — і все.
Ну, побачив я того вечора її. І жила недалеко від застави. Вдова. Двоє дітей. Чоловік був у бандерівцях, там його й убили. Силоміць її взяв, примусив стати дружиною. Бачиш, яка історія. І одружена була, і діти є, а любила все того, з сорок першого року, нашого хлопця прикордонника. Га?
На цьому дозволь кінчити свого довгенького листа.
Бажаю тобі, дорогий друже Яковенко, доблесно нести прикордонницьку службу. З гарячим комсомольським привітом сержант Бенько».
«Дзвінків тривоги я не чув. Не знаю, чи й були вони, чи встигли їх дати».
На
— Наш молодий друг! — гукнув Стіліанос назустріч Яковенку.— А ми тут багато говорили про вас...
Яковенко запитливо глянув на лоцмана. Той поглядом відповів: бреше.
— Шукав я вас унизу,— майже інтимно шепнув Стіліанос Яковенкові, підкочуючись до нього.— Даремно ви пішли...
Він кривив фізіономію, щосили вдаючи спокусника. Шкіра в нього була пориста, і буквально з кожної пори лився піт.
— Ми з ним — друзі! — похвалився старпом перед лоцманом, присуваючись ще ближче до Яковенка, і Яковенко відчув, що зараз не витримає і штурхне цього липучого типа так, що той упіймає сторчаків на півжиття.
— Але нам сняться неоднакові сни, румбарба! — прискалив око лоцман.
Стіліанос не зрозумів а чи вдав, що не розуміє.
— О так, так, спати завжди приємно,— захитав він головою.— Нашому молодому другові можна спати, поки ми тут...
Він підморгнув Яковенкові, мовби натякав на відоме тільки їм двом. Брудно натякав. Яковенко зчервонів лицем.
— Що за тиша? — звертаючись до лоцмана, спитав він.— Що б це означало?
— Зараз побачиш.
— Кіндінос? Небезпека? — вигукнув Стіліанос, непроханий втручаючись у їхні розмову.— Нічого подібного! Ми проскочили! Благополучно проскочили! Все позаду. Ми можемо спокійно посидіти... Навіть спуститися в салон...
Він підскочив до телефону, гукнув у трубку: «Стюард!» — і знов липнув то до Яковенка, то до лоцмана. Капітанський місток був занадто тісний для переповненого енергією нахаби. Він розбуркав навіть капітана, і той розплющив очі й тихо дивився з-під свого чудернацького козирка, і Яковенко здивувався, які чорні-чорні і глибинно-сумні очі в капітана. Очі народу, що втратив колишню велич.
Вони пливли в змертвілому морі, під тяжким, закритим сіро-чорними хмарами небом. Якби не чотирикутний нахаба, що, спливаючи потом, метався по капітанському містку, судно здавалося б мертвим у своїй причаєності й загадковості. Ніде нікого. І Стіліанос викрикував свої команди тільки для виду. Вони нікому не адресувалися. Стюард, якого він покликав, не з'являвся. А може, він його й не кликав, а тільки подавав йому відповідний сигнал?
— Ідемо по курсу? — спитав Яковенко лоцмана.
— Точно.
— Відхилень нема?
— Румбарбарум!
— Мої хлопці почувають себе прекрасно. Обидва.
— Та й ти нівроку.
— Вже все минуло.
Стіліанос попихкував люлькою за кілька метрів од них. Не доскочив. Не встиг. А тепер не хотів заважати їхній розмові. Демонстрував європейську ґречність.
— Де цей коройдо [Коройдо — дурний (грецьк.)] стюард? — вигукнув він, коли Яковенко і лоцман замовкли. — Ми могли б трохи випити. Духота! Стюард! — рявкнув він знову в телефон.