Чтение онлайн

Батько більше нічого не сказав, махнув рукою шоферові, той завів мотор і повільно рушив з місця.

Собаки, як відомо, чомусь недолюблюють машин. Загледять яку, женуться, гавкають, намагаються гризнути зубами за шини, хоча це їм ніколи не вдається. Мабуть, ота нелюбов у них од заздрощів — самі-бо не можуть так швидко бігати. Кудлай особливо ненавидів їх. Уже, було, і поплатився за це, — колись добряче пом’яла його машина, — а однаково ганявся.

Отож і тепер, тільки-но зрушив з місця колгоспний

грузовик, він вирвався, і як несамовитий кинувся слідом за ним.

Микола зопалу підхопився, голосно погукав Кудлая, виказавши цим себе і Сашка.

Шморгун стріпнувся, ніби його батогом уперіщили, оглянувся. Побачив Миколу і Сашка за кущем. Збагнув — за ним стежили. Однак спробував викрутитися.

— Чого це ви тут лазите? — накинувся на хлопців. — Гілля обламувать? Лну, гайда звідси! Щоб вашої ноги більше не було!..

— Нас дідусь послав, не злякався Микола.

— А-а, вистежити захотів!.. Сищиків завів уже!.. — зарепетував Шморгун.

— Ви не кричіть, бо ми вас не боїмося. І про те, який ви сторож, все одно розкажемо.

— Ось я вам розкажу… — рушив Шморгун до хлопців.

Невідомо, чим скінчилася б ця сутичка, коли б у посадку не нагодилася Валентина Михайлівна з дідом Артемом.

Садівник, не дочекавшись учительки з хлопцями, і собі пішов на сушарню. "Чи не наробив там якогось шелесту п’яний сторож? " — подумав.

Біля сушарні він зустрів розгублену Валентину Михайлівну і почув, як із посадки долинув сторожів лемент.

Прийшли садівник з учителькою, і Шморгуна ніби підмінив хто. Згорбився враз, удав із себе такого нещасного, що в людини, яка його не знала, міг би викликати навіть співчуття і жаль.

— Що трапилось? — суворо звернулася Валентина Михайлівна до хлопців.

— Та он… — кивнув Микола на сторожа.

— Винен, товаришочки, винен, — не дав йому доказати Шморгун. — Не подумала моя дурна голова, тепер страждаю… ой страждаю…

— Що тут таке? Нічого не розберу, — зиркав то на сторожа, то на учнів дідусь.

Тоді Микола ступив до рівчака, згріб з мішка листя.

— Набрав сушки, хотів одвезти кудись.

— Свята правда, ой правда… Десятому закажу… Листочка тепер із саду не винесу…

— Нема-таки в тебе совісті й на копійку — ось що я тобі скажу! — вибухнув гнівом дід Артем. — Простріли тобі люди, а ти знову за своє. Оддай ключі! — звелів грізно.

— Ой, каюся, каюся…

Шморгун довго нишпорив по кишенях, врешті витяг ключ од сушарні і неохоче віддав садівникові.

— Тепер іди собі і щоб духу твого більше не було в саду!

Мов побитий шкодливий пес, поплентався Шморгун дорогою до села.

Микола з Сашком віднесли на сушарню мішок, а потім побігли наздоганяти Валентину Михайлівну.

Сонце мало ось-ось креснути далекий, повитий осіннім холодним серпанком небокрай.

Високо в небі кричали дикі гуси, відлітаючи в теплі краї.

Микола дав собі слово — не чинити більше Валентині Михайлівні нових прикрощів. Якщо й схоче щось утнути — з усієї сили буде стримувати себе. Хай минеться те, що встиг раніше натворити.

Почав старанно готуватися до уроків, не пустував у школі, вдома був слухняний. Цим приємно подивував і вчителів, і матір.

Мати просто не могла нарадуватися ним.

"Бач, старшенький стає, вилюднює, і вдача в нього міняється", — думала вона.

Вражені були таким несподіваним переродженням Миколи і однокласники — чого б це?..

І тільки Сашко достеменно знав справжню причину тих змін. Та ще, може, Валентина Михайлівна догадувалася: стріне, бувало, гляне мигцем, усміхнеться хитро, мовби їхня співучасниця.

Дивна-таки, справді дивна ця нова вчителька! Скільки їй Микола заподіяв усяких каверз, вона ж йому все прощає. Не зовсім, правда, завжди або висміє, або дорікне, але ніколи не зчиняє галасу і нікому не скаржиться.

Як швидко біжить час! Здається, недавно почалося навчання, а ось уже й чверть минає, жовтневі свята настають.

Шостого листопада шкільна піонерська організація проводила урочистий збір, присвячений роковинам Великої Жовтневої соціалістичної революції і, звичайно, закінченню першої чверті. На збір запросили директора, вчителів, голову колгоспу і бригадира дядька Василя.

Коли вже виступив директор школи, голова колгоспу і Світлана Коломієць від піонерів та учнів, бригадир, який статечно сидів за столом президії і увалено слухав виступаючих, шепнув щось піонервожатому. Той сердито кивнув йому, потім відшукав в залі Миколу і Сашка, звернувся до них:

— Може, й з вас хто виступить та розкаже про себе?

Хлопці перезирнулися стривожено — чого це раптом? — і заперечно похитали головами.

— Невже у вас немає нічого цікавого? Певний, що є. Розкажіть, наприклад, як ви працювали в колгоспі їздовими. Ану, хто сміливіший, давай! — заохочував піонервожатий.

Але хлопці, хоч і відлягло в них на душі після тих слів, мов затялися — ні та й ні.

Звичайно, з Миколою і Сашком траплялося чимало цікавого під час поїздок на станцію, як возили фрукти. Та це ж, коли розповідати, неодмінно треба згадати і про те, як вони стали їздовими. А їм зараз, коли на зборі був присутній дядько Василь, дуже не хотілося згадувати тієї історії.

Тоді вожатий надав слово бригадирові.

Дядько Василь розповів, хто з учнів і як саме допомагали літом та й зараз допомагають колгоспу, подякував їм від імені правління.