Буремні дев'яності
Шрифт:
І от якось увечері містер Гауг просить:
«Послухайте, хлопці, якщо я вам не годжуся в товариші, ви так і скажіть, тільки перестаньте звати мене «містером», а то я пристану до інших».
«Ну, гаразд, Моррі», — кажу я.
Олф мене зрозумів.
«Ніхто ж не хотів тебе ображати, Моррі!» — каже він.
«Ні, хотіли, і по заслузі!»
Всі посміялися досхочу й відтоді заприятелювали по-справжньому. Ніхто більше не обзивав його «містером».
— Щиро кажучи, — вів далі Дінні, — Моррі з усіх сил старався забути, що він графський синок. Я так гадаю, що йому не хотілось навіть згадувати про це. Тепер
Але один грішок за ним водився: навіть у дорозі він не міг втриматися, щоб не зрізатись у карти з Фріско Джо та його шатією, хоч я й застерігав його, що це до добра не доведе.
«Про Фріско негарні чутки ходять у Кімберлі, Моррі, — сказав я. — Придивись до нього».
«Гаразд, придивлюсь», — відповів Моррі.
Подеколи вони грали в покер біля вогнища на привалах. І от якось увечері ми чуємо, Моррі бурчить:
«Не вмієш ти пересмикувати, Фріско! Навіть я спритніше зробив би!»
Фріско як підскоче та як зацідить йому в зуби. А Моррі удвоє менший за нього, дрібний і гливкенький — куди йому супроти Фріско, — а все ж кокошиться, не відступає. Тут підхопився й Олф. «Ану, — каже, — якщо ти хочеш побитися, Фріско, я готовий!» Хлопці розступилися, стали колом. Олф і Фріско зчепились. Фріско добре молотив кулаками, він був сильніший за Олфа; зате Олф, нехай йому всячина, умів-таки битися. Він міг би одразу покласти Фріско, але спочатку примусив його потанцювати та покректати, а тоді вже так йому загатив, що той і простягся.
— Фріско на все життя запам’ятав цю поразку. — На вродливому старечому обличчі Дінні, обвітреному й помережаному зморшками, згас вираз задоволення, яке навівали йому ці спогади. — Коли трапилось так, що Фріско міг би виручити Олфа, він навіть пальцем не кивнув. Єдиний чоловік на світі, наскільки я знаю, що мав зуб проти Олфа Брайрлі, хоч ніхто цього прямо й не сказав би. Вже пізніше, через кілька років, Фріско жартував і сміявся, пригадуючи, як вони тоді зчепилися. Проте жоден з них не забув тієї бійки. І хоч як багато минуло часу, хоч вони обидва вже стали багатими й шановними людьми, проте їм, певне, не раз кортіло скинути піджаки й налетіти один на одного, як того вечора по дорозі в Кулгарді.
Загалом-то він був і непоганий, цей Фріско, такий собі американізований молодчик родом з Ірландії: любив похизуватися в картатій сорочці й високих чоботях, у які засовував холоші штанів, носив повстяного капелюха з широченними крисами, а за поясом — револьвер. Він запевняв, що звик його тягати при собі на каліфорнійських приїсках і в Мексіці. Але він, як і кожен з нас, мав і свої хороші риси. От сказати хоча б про випадок з Педді Кеваном. Він узяв хлопчину, так би мовити, під своє крильце після того, як Пет Мерфі відлупцював шалапута: той поцупив у нього тютюн і проміняв дорогою у старателів на складаний ніж та ще якесь барахло, яке, на думку Педді, могло йому знадобитись.
А й спритний же був хлопчина цей Педді Кеван. Всі корчились від сміху
«Як тебе звати?» — запитав він.
«Патрік Алоїзіус Кеван», — відповідає хлопчина.
«А скільки тобі років?»
«На різдво стукнуло вісімнадцять», — не затинаючись, заявляє хлопчина, хоч Пет Мерфі не дуже повірив цьому, та й сам Педді пізніше признався, що йому лише тринадцять чи десь близько цього, бо з того, що він про себе розповідав, вісімнадцять ніяк не виходило.
«Звідки ж ти заявився?»
Пет Мерфі мало не луснув од сміху, вислухавши розповідь Педді, і приставив його доглядати коней.
Одного вечора — ми всі тоді сиділи навколо багаття — він примусив Педді розповісти, як той втратив роботу, коли старателі рушили з Південного Хрести за золотом.
— Ми всі тут, як бачиш, друзі, — сказав Пет. — Ніхто тепер не викаже тебе поліції.
Педді й сам це чудово розумів. Він був рудоволосий, веснянкуватий, нечистий на руку і хитрий, мов бісеня, а що вже нахабний та одчайдушний — кого завгодно за пояс заткне.
«Я служив юнгою на торговельному барку «Енні Руні», приписаному в Нью-Йорку, — почав він. — Ми пливли в Банбері [4] по ліс. Коли до берега лишилося днів зо два путі, всі матроси на борту стали запасатися сухарями і збирати своє манаття, щоб, як тільки ми пришвартуємось, дременути на золоті приїски. І кожен силкувався рознюхати дорогу на Ілгарн.
4
Банбері (Bunbury) — портове місто на західному узбережжі Австралии на південь від Перта й Фрімантла (прим. скан.).
А капітан зметикував, що й до чого, та й кинув якір за кілька миль від молу. Капітан Хаукінс не хотів втратити свою команду і заявив, що буде вантажитись з ліхтера, а харчі та воду поповнить по дорозі. Ох і казились матроси! Але ж капітану треба було зійти на берег, щоб з’явитися в контору компанії, і хтось мусив його одвезти на ялику.
«Слухай ти, — гукає він до мене, певне, тому, що я наймолодший і вигляд у мене такий безневинний. — Тримай-но оце».
Схопив я на оберемок книжки та суднові папери і йду за ним. А в кишені у мене вже лежала пригорщ сухарів та трохи американських грошей.
Матроси знали, що бачать мене востаннє. Один хлопець тицьнув мені в руку ще кілька сухарів. Я засунув їх у кишеню штанів, скочив у ялик, і ми відчалили. І от ми їдемо: капітан Хаукінс, весь у білому з золотом, — власноручно веслує, а я сиджу на кормі, притискаю до себе суднові книги та намагаюсь не дивитись на матросів, аби не розсміятись. Мені навіть вчувалося, як вони, стовпившись біля борту, лаються на всі заставки й бажають мені щасливої дороги. Та я уявлення не мав, де ті золоті приїски і як я туди дістанусь. Тільки знав, що все одно дістанусь…