Чтение онлайн

— Ексгібіціонізм? Що ти, дитино? Ти навіть не уявляєш, як можна допомогти людям стати відвертішими щодо себе й інших.

— А ти хотів би бути відвертим на очах усієї Польщі? — Буба уважно глянула на тата. — На очах пані Коропової, пана Миготка чи Кшивицьких з нашого поверху?

— Ну… — замислився батько. — У деяких випадках… Хіба я знаю?… Але напевне бувають такі моменти…

— Тоді чому, коли ви сваритеся з мамою, то зачиняєте двері до своєї кімнати?

— Ну, це інша справа.

— Коли миритеся, то теж волієте залишитися без свідків.

— Але

ми з мамою…

— Авжеж. Ви ж ніколи не сваритеся, — докінчила Буба, залишаючи батька наодинці зі сценарієм.

— Ти підлий і несправедливий! — хлипала Бубина мама, а її голос легко долав тонкі стіни спальні й долинав до віддаленої кімнати, у якій Буба безуспішно намагалася підготуватися до дискусії на тему «Згода будує, а незгода руйнує».

Голос тата чудово прослуховувався крізь тонкі двері.

— Ти дещо забула! — уже вкотре вигукував він. — Можеш собі швендяти до ранку, але є певні принципи! Коли вже кажеш, що повернешся о десятій, то повертайся!

— Колись я взагалі не повернуся! — захищалася мати, що занадто голосно, як на даму, шморгала носом. — Ти класичний тиран! — продовжувала вона, не стишуючи свого альту. — Я теж важко працюю й ледве встигаю крутитися, щоб ти міг їздити своєю «Вектрою»!

— Я можу ходити пішки! — батько вочевидь не був зацікавлений мирним розв’язанням конфлікту. — Але коли я не повертатимусь додому, або приходитиму після півночі… — пролунала його погроза.

Пекло продовжувалося, і Буба у відчаї сягнула по навушники. Зрештою, завдяки цим скандалам вона знала напам’ять усі найвідоміші концерти для скрипки з оркестром. Вона не встигла увімкнути диск. У дверях стояв дідусь і голосно шепотів:

— Ця сварка гірша, ніж попередня. Перед нами тиждень тиші.

— Менше, — так само пошепки відповіла Буба. — Помиряться післязавтра, бо підуть разом до театру.

— Можуть не піти, — вів своєї дідусь.

Немовби підтверджуючи його слова, мати істерично підвищила голос.

— Нікуди я з тобою не піду! — зарікалася вона крізь сльози.

— Підуть, — переконувала дідуся Буба. — 3 великої хмари малий дощ.

— А що сталося?

— Учора маму з міста привіз пан Мишка, той суддя, з яким вона була на прем’єрі «Феміди в літературі».

— Красунчик! — цмокнув дідусь, але швидко замовк, бо до нього наближалась Бартошова.

— Замість того, щоб підслуховувати, могли б і в магазин піти. Нині будуть гості, треба приготувати шведський стіл.

— То в нас є шведський стіл? — щиро здивувався дідусь.

— Ось список і гроші, — безапеляційним тоном наказала Бартошова. — І пильнуй дідуся, Бубо, щоб він знову кудись не зник, як останнього разу.

— Останнього разу зникла моя донька Марія, — нагадав дідусь трохи ображеним тоном і подався шукати черевики.

Прогулянка засніженими вулицями між магазинами належала до його улюблених занять. Роздивляючись вітрини, він тішився, як дитина. Особливо полюбляв

спортивні магазини й крамниці іграшок. Погано реагував лише в чергах у продуктових, зате супермаркети, де можна було ходити з кошиком, викликали в нього повагу.

Найдужче дідусь цінував відділ алкогольних напоїв. Продавчині добре його знали й відразу з’являлися, почувши за полицями його гучний голос. Вони розуміли, що він нічого не купить, але старенький був просто чарівний і так цікаво розповідав про довоєнні горілки, що невдовзі його оточувала юрба покупців, неначе дідусь проводив у супермаркеті екскурсію.

Цього разу Буба нервово зиркала на годинника, а тоді благально дивилася на діда.

— Прийдемо сюди завтра, — обіцяла вона йому, ніби той був вередливою дитиною. — Бартошова нас уб’є, — погрожувала дівчина, марно силкуючись припинити дідів монолог.

Коли нарешті, після тривалих суперечок, вони вийшли із крамниці, Буба не приховувала свого розчарування.

— Мені так залежало на тому, щоб встигнути… — промовила вона ледь не крізь сльози, — а тепер уже запізно.

Дід поглянув на онуку, немовби вперше її побачив.

— Куди встигнути? — поцікавився він. У дідусеві вочевидь озвалися приховані докори сумління.

— Байдуже. У мене однаково жодних шансів, — Буба сповільнила кроки. Пленталася, як приречений до смертної кари, що до останнього вірить у власну щасливу зірку.

— Послухай, а що, коли я сам дотягну всі ці покупки? А ти можеш узяти таксі й устигнеш.

Буба сумовито глянула на старенького.

— Нічого не вийде, — зітхнула. — Я тебе не можу залишити, бо ти відразу побіжиш по квитки спортлото. До того ж, на таксі треба мати грошики, а звідки їх узяти, коли ти цього місяця все дощенту програв?

— Тут ти помиляєшся, — дідусь, усміхнувшись, продемонстрував свої гарні порцелянові зуби. — По-перше, на таксі я завжди нашкребу, а, по-друге, нині мене спортлото не цікавить, бо я грав учора. Давай торби й зникни! — вигукнув він, простягаючи Бубі п’ятдесят злотих. — Гроші повернеш законним способом. Виграєш у мене в бриджа, то я тобі спишу борг.

— Я ж не виграю, — спохмурніла Буба.

— Інколи дурним щастить, — втішив її дідусь. — Скажи краще, куди так поспішаєш…

Буба засміялася. Цьомкнула діда в зморщену щоку.

— Розповім, коли повернуся, — пообіцяла вона й помчала до стоянки таксі.

— І не занадто худа, і не затовста. Щоправда, не така вродлива, як довоєнні актриси, чи хоч би Марися, але нічого їй не бракує. Якби ще трохи краще грала в бриджа… — подумав дідусь про онуку.

— Добре, Бубо, що ти вже повернулася, — дідів шепіт лунав, як ударні джаз-бенду. — Вони мені влаштували жахливий скандал за те, що я не знав, куди ти пішла. Це їх так об’єднало, що вони перестали сваритися, а до мене поставилися, наче до судді Мишки, — дідусь плямкав, витискаючи губами сік з помаранчі і, незважаючи на прочуханку, виглядав страшенно задоволеним собою.