Чтение онлайн

— Не розумію, як це сталося, — зіщулилася пані Віолетта під грізним чоловіковим поглядом. — Ми ж завжди вигравали в них з такими картами.

Вираз Маньчакового обличчя був такий, немовби він щойно довідався про заслання в Сибір. Пан Вальдек у відчаї запхнув свого записника до кишені посткомуністичної куртки й насунув на очі капелюха.

— Когось ви мені нагадуєте, — дідусь не міг відірвати погляду від його кремезної статури.

— Певне, бубнового валета, — посміхнувся Маньчак усмішкою переможеного.

— А от і ні! Ви нагадуєте мені пана Перелку. Головного

бухгалтера, який у тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостому році запроторив свого сина до в’язниці. За розтрату, — вів своєї дідусь.

— Успіхи в грі вам шкодять, — відрізав сухо Маньчак. — Наступного разу ми вас так не скривдимо.

У кінці коридору замаячіла постать бабусі Рити, яка мовчки спостерігала за всією компанією. Пані Віолетта непомітно штурхнула чоловіка, й обоє заусміхалися найбільш співчутливою посмішкою, на яку лише спромоглися.

— До сві-да-ні-я, — голосно й виразно промовила Маньчакова.

— До сві-да-ні-я, — повторив Маньчак.

Здивована бабця лише через хвилину прийшла до тями.

— До свіданія, — відізвалася вона з бездоганною вимовою.

І в коридорі зробилося тихо.

— Дуже дивні люди, — заявила бабця, — але знаєте, що? Я відразу підозрювала, що це якісь репатріанти. А тим, кого так скривдили доля й Вітчизна, я ладна пробачити все!

Дідусь стояв у супермаркеті біля своїх улюблених полиць і захоплювався смаковим букетом шампанських вин. Буба перелякано помітила, що він сховався в тісному колі слухачів, і витягнути його з юрби шанувальників було неможливо. Наблизившись настільки, щоб скидатися на ще одну жертву переконливої оповідки пана Генрика, дівчина із жахом помітила серед пальт, кожушків та шубок, котрі оточили дідуся, знайому зелену куртку, у кишенях якої були не менш знайомі руки. Буба подалася геть, коли власник зеленої куртки серйозно поставив дідусеві запитання.

— Скажіть, чи на вашу думку, — звертався він до старенького, дивлячись на нього як на експерта в галузі алкогольних напоїв, — молода людина має право випити келих вина, чи навпаки, рекламу й дегустації серед молоді треба суворо заборонити?

— Браво, юначе! — дідусь схвально ляснув у долоні. — Влучне, розумне питання. Чому щось хороше й корисне повинно дозволятися тільки після вісімнадцяти років? Дамо молодим приклад розумної поміркованості, вишуканості в поводженні з божественним трунком! — виголошував він на весь магазин. — Виховаймо майбутні покоління бувальцями винарень, а не смердючих барів «під кущем»! Покажімо нарешті, що йдеться не про кількість, а про якість, бо там, де існує культура пиття, там є й розум життя… — решта дідусевого монологу потонула в бурі оплесків. Аплодували продавчині й пенсіонери. Аплодувала молода пара з дитиною в «кенгуру». Аплодував пан Леон, кочегар супермаркету, знавець менш вишуканих напоїв, зате частий бувалець барів, про які згадував дідусь. Аплодував Мілош, задоволений відповіддю на своє запитання.

— Нічого не поробиш, — подумала Буба. — Доведеться сказати, що дідусь стоїть у черзі по ліки. —

І тихенько, навшпиньках, попрямувала до виходу.

Удома вона застала бабцю, що тупцювала біля телефону, відійти від якого не дозволяв закороткий телефонний шнур.

— Я не розумію тебе, бо ти плачеш, а не говориш! — кричала вона до слухавки. — Повільніше, Марисю. Яка Сильвія? Ой, ти перебільшуєш! І що з того? Ну, що танцював? Не будь дріб’язковою! Може, тільки тому з нею, бо нікого іншого не було? Ох, ти дружина, а це зовсім інша справа! Який котик? Говори голосніше! Павел знайшов котика? Але він мав у дитинстві алергію на шерсть! Послухайся мене, Марисю, не привозьте цього кота, бо пошкодуєте, — бабця замовкла й утупилася в мовчазну слухавку. — Добре, Бубо, що ти вже повернулася. Якщо твоя мати пише так само, як говорить, то воно й не дивно, що ніхто її не читає.

— А що сталося?

— Звідки я знаю? — бабуся стенула плечима. — Не досить, що вона без причини весь час плакала, то ще й говорила такі дивні речі.

— Які речі? — допитувалася Буба зі зростаючим занепокоєнням.

— Ну, що вони були на вечірці в будинку відпочинку й Павелек танцював. Якщо вони пішли на танці, то це ж цілком зрозуміло, що він не в хокей грав…

— Може, він танцював не з мамою? — здогадалася Буба.

— Але ж, дитино моя, — бабця глянула на онуку зневажливим поглядом, — такого мужчину, як твій батько, жінки просто обожнюють, і в цьому немає нічого дивного… Але навіщо їм кіт?

— Кіт? — перепитала Буба. — Бабцю, ти, певне, щось не так зрозуміла.

— Якраз навпаки! Я добре чула, як твоя мати, весь час ридаючи, говорила, що до Павла причепився котик.

— Котик?

— Киця чи котик. Щось таке. Я лише одного боюся. Павелек міг забути, що в нього алергія на котів. Він завжди реагував на шерсть. А твоя мати наполягає, щоб цю тварину привезти.

— Чому ти вирішила, що вона цього хоче? — Буба приховала усмішку.

— Бо вона чітко сказала, що коли вони повернуться, то твій тато із цим котиком може жити в мене.

— Це справді проблема, — погодилася Буба.

— Авжеж, що проблема, — бабця виглядала занепокоєною. — Я взагалі ненавиджу котів…

— А собак? — Буба раптом усвідомила, що хоча й пам’ятає бабусю змалку, але майже нічого про неї не знає.

— Навіть не згадуй! Якби у вас був пес… — у бабчиному голосі зростало напруження, — ноги моєї тут не було б.

— Зрозуміло, — відповіла Буба й пішла слухати новий диск Миськевича.

Дідусь повернувся в чудовому настрої, із пляшкою дешевого вина під пахвою.

— Рито, — погукав він з порога, — а в мене сюрприз!

— Буба сказала, що ти пішов до аптеки по ліки. А це що? — бабчин погляд негайно спинився на пляшці з дешевою кришечкою.

— Сироп, — не змигнувши оком відповів дідусь. — Тільки за рецептом, — попередив він, побачивши в її очах недовіру.

— Е, ні! — імпульсивно заперечила бабця Рита. — Коли вже я тут господиня, то не дозволю таких сиропів!… Ну, хіба що це з Божої аптеки… — знайшла вона компроміс, уникаючи сяючого дідусевого погляду.