Чтение онлайн

Усе ждало; дерева не кивалися. Найстарші стояли, уоружені в гордість і недоступність, і не вірили, щоб який напад був можливий. Адже стояли тут стільки років - цілі століття! Бачили, як багато вмирало й виростало, прожили чи одну весну, чи одну зиму; ба­чили так часто схід сонця, прекрасного, золотом сіяю­чого сонця, в котрого жарко-червонім світлі ранком купалися, а вечором воно їх благословило; оперлися На одному вихрові. А тепер мали б полягти іншою смертю, ніж їх предки, що повалились самі від ста­рості або від блискавиць?

Смішно!..

Але вони не хотіли кивнутись; не хотіли навіть найлегшим шумом показати своє зчудування!

Лише молоді... Коли б лиш молоді не хиталися так легко!

Почався напад.

З диким криком «гурра!» почали його наємники. Вони вдерлися з котячою зручністю на першу гору; один хотів другого випередити, неначе-б се мало бути геройським учинком на ціле життя, бути тим, котрого рука приложила перша сокиру до пралісу. Та ба! вони натрапили на опір. Обманчивий брунатно-зелений мох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховзалися вдолину. Крем'яниста земля роздроблювалась під їх ногами, і вони ранили собі руки, хапаючись чого-небудь, щоб не ринути вниз. З вириваного при корені вогкого моху вилізали уникаючі світла гидкі комахи і розбігалися їм по руках!

Коли розохочені до борби кинулися на якесь спо­рохнявіле дерево на землі, щоб його скотити в безодню, і їм удалося лиш легко захитати,- виховзлося з-під нього сполошене гаддя й розсипалося на них. Деяких наємників, що мали лиш легку обуву, покусали.

Колючі кущі дикої рожі, котрої галуззя вибуяло ве­ликими різками, лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни. Буйна ясно-зелена папороть розкинулася вахлярувато [4] в своїй розкішній красі вшир і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски пока­зувалися на світ і звертали на себе увагу. Молоді ялин­ки стояли так густо, простягали так відпорно галуззя від себе, що дальший хід був майже неможливий. Вони кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожо одежі.

Нефоремні, горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сіті, що укладалися немилим серпанком на очі, а муравлиська, збудовані з сухої червоної частини со­снової, піднімалися з землі гладкими горбами, і нога зсувалась по них, немов по скляних баньках.

Але вони пхалися силоміць уперед.

Глибоко в лісі, де вже земля розстелювалася рів­ниною, заблисло проти них з темно-зеленого тла лісу щось блискуче. Воно було обведене розлогими соснами, з котрих звисав серпанкувато довгий блідо-сивий мох майже до землі, буйними круголистими баговинними рослинами й широкою тростиною.

Се було - морське око.

Неначе дзеркало, бережене прибиваючим багат­ством зелені, лежало воно тут неподвижно, сонливо з погідною гладкою поверхнею, бездонне, ніби вічне дзеркало склепіння й шпилів дерев,- кусень нетиканої краси.

Скісно на нім і наполовині в воді лежала сосна. Міс­цями мохом обросла, становила кладку для легконо­гих лісних звірів і була місцем, де вигрівалися ящірки й стрикізки.

Ті стрикізки кружали невтомимо над водою в блис­кавичній гульбі, від часу до часу доторкаючись сва­вільно прозоро-синіми крильцями блискучої поверхні.

– Гурра!.. Ліс задрижав.

– Тут ліс займемо! Розлігся відгомін:

– Зай-ме-мо!

– Тут ударити!

Проникливий окрик жаху пронісся:

– У-да-ри-ти!

Топори заблисли в півсвітлі,

і, неначе один удар, пішов гук лісом.

Лякливо затріпотілися недалеко пташенята, і по раз перший відбились у нерухомій поверхні морського ока інші з'явиська, як шпилі дерев і склепіння...

Вперед - молоді.

Многонадійних змірено.

Ті, що були однакового росту, однаково здорові й стрункі, стято і обдерто з зеленої одежі. Коли їх по обох кінцях однаково спилено, зложено з них на вузь­кій долині між горами й майже поверх потоку - до­рогу. Там, де залізної дороги не можна було дальше повести, мусили вони робити службу.

Один пень укладали тісно біля другого. Таким чи­ном робили дорогу для прочих трупів. Вона тягнулася довго в скрутах межи двома пасмами гір, і сумно було на неї подивитися. По тій дорозі мали відтак пере­возити столітніх великанів...

Коли їх уставлювано рядом на землі, діставали в го­лову і в ноги удари сокирами, щоби приставали рівно один до другого і були мостом на землі. З них витікала кров. Потік, що біг близько них, втиснувся під них, витікав лагідно з-поміж них, обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де сонячне проміння гралось з його перлами, осідалася вона на його камінні й за­красила його на всі часи темно-понсовою барвою...

Поки наємники упорались з тим усім, пройшов дов­гий час, і вони самі майже здичіли. Не сходили ніколи в доли, не стрічалися майже ніколи з жінками. Свою одежу намочили в дьогті, а борода й волосся виросли в них довгі й надали їм дикий вигляд.

Залізницею діставали щотижня харч і що потребу­вали до життя, а перед вихром і студінню хоронили їх колиби, сплетені з обтятих соснових галуззів, що лежали вокруг у великім подостатку.

З дерев поздирані кори, пересяклі живицею, що су­шились на сонці, немов величезні брунатні збитки па­перу,- запалювано вечором по лівій і правій стороні на вершинах, і вони палахкотіли червоними жадними язиками, яко гасло жизні наймитів.

Так прибиралися вони до бою зі столітніми...

Врешті прийшла черга й на тих.

Ніч перед тим... се була світлом упоєна ніч... місяць збільшився у великий матово-червоний круг.

В тишині, що зросталася з темнотою, здавалися гори з своїми темними безмежними лісами пристано­виськом для стоїчного спокою. Місячне світло прони­зувало ніжно-синяві нічні мряки, розсвічувало дале­чину й неначе уділялося верхам дерев, що стояли на найвищих шпилях гір. Дерева змінилися в його сяйві і, здавалося, в нім розпливалися...

Деякі попростягали свої стрійні рамена широко до небес, ніби о що благали.

Лиш деякі?

Скільки їх тут було, а їх було так багато, що ніхто не був у силі зчислити,- всі виганялись вгору й бла­гали о життя! Навіть воздух був повний того бажання! Він пах спрагою о «ще більше» і здавався віддихом тисячок і тисячок істот, жадних життя.

Самий запах, що розходився з глибини лісу, нага­дував упоюючу розкіш, саму прегарну повну зрілість, та поривав і тих з собою, що стояли досі в непорушно скритім дожиданні, зберігаючи бажання жити повною мірою, як соромливу тайну. Папороть заговорила пророчим шелестом; чашки найнепорочніших цвітів розвинулися у викінчені цві­ти. Страх, що вони могли б завтра перестати жити, збудив у них жадання показатися в послідній раз один другому в повній красі. Завтра, може, будуть уже по­толочені, їх корони поламані і обдерті з листя. Завтра, може, не буде вже ніхто знати, що вони були... і що були - гарні!.