Чтение онлайн

Як би там не було, вона часто навідувалася до мене в ванну. Не те щоби якось цілком натуралістично з'являлася у дзеркалі, мов дівчинка на дереві у «Virgin suicides», ні. Вона просто ніби дмухала сама собою чи щось нею дмухало через усю мою ванну. А ванна у мене, як я вже казала, велетенська. Гм. Цікаво, для чого вона мені взагалі? Я не люблю таких персонажів. Я не люблю почувати власну провину перед чиїмись дружинами, церковною громадою, уявними спільнотами маленьких задрипаних містечок. Я взагалі мало що люблю, якщо розібратися. Я себе дуже люблю. Та й то не завжди. Нанні Моретті [24] бодай називали кінченим нарцисом, а як називатимуть мене?…

Нарцис – невинна й повноцінна істота. Єдине що – незахищена у своїй відкритості й щирому замилуванні собою. Хіба це так бридко – милуватися собою? Чому, власне, іншим це традиційно стає поперек горла? Ми-лу-ва-ти-ся. Я от заздрю людям, котрі вміють це чесно робити. В мене не так. У мене спрацьовує хворобливий синдром запалення нервових жилок через будь-яку вилиту в мій бік гидоту. І навпаки, я геть ніяк не реагую на ешелони добрих слів, підбадьорювань, похвал, запевнень у правильності моїх кроків. Звідки, скажіть мені, в такої мари ростуть ноги? Чи не з совєцької школи, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з уроків катехизму при монастирі, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з родинного кола, де мені, з огляду на середньостатистичні здібності сусідських дітей, як кожному, хто вирізнявся, головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ?

Скромність, скромність, скромність. Насправді, офіґенна штука. Тільки от де її взяти? Якщо вона у мене колись і з'явиться, то якась трансцендентна… Знову ж таки, пробачте, не подібна до скромності в її повсякденному трактуванні. Скажімо, мені доволі легко повірити у власну нікчемність і незначущість на тлі безмежжя Всесвіту. Тоді можна запросто посміхатися й спокійно доводити кожну справу до кінця, не переймаючись жоднісінькими її можливими плодами. А отримавши в результаті чи то гівно, чи тріумф, сприймати їх зовсім однаково. Себто рівноцінно. Як дим і вітер. Так писав Кіплінґ. Кіплінґ мав рацію. Слава методисту, що вніс його «IF» [25] до програми. Слава урокам літератури, якими б вони не були. І дай мені, Боже, полюбити нас справжньою любов'ю.

SiuhayuzarazLoFi Travmf, takuprekrasnumuzyku, і provemoyeоко plachevianemozhlyvosti, alivespokiynodyvytsya (bonanyohodyvlyatsyalyudy) proteyakvsemozhnaprypynyty, viauzsyohovteky\ty.

chyvartozhyty, shobyprodovzhuvatybutyposerednykomprekrasnoho?

chyhaykrashevononaydesobiinshyhpodXserednykiv, kotrymne tak vazhko

davatymetsyaNEMOZHLYVIST.

takadurb\nasytuaziya: kupaperspektyvі odnya– edynanemozhlyvist. polyusy.

tyazhinnya do…?

pity z zhyttya z kupoyu perspektyv і Nemozhlyvistyu, pity do neyi… tak?

proshavay, lyubove moya. Y

Y –

умовне позначення для «Ya Tebe Kohayu». Таке я пишу Кройбові. Пишу й відправляю, нічого не виправляючи. Невиправна відправка. Я прощаюся з ним, прощаюся з Дафлішем. Давно час. Мене дістало все. Я не бачу сенсу продовжувати. Я? Не бачу?…

Ми зі Стоґнєвіч, моєю давно вже ліпшою й такою ж, як я, ненормальною, подругою, йдемо гратися. Весела забавка на трьох: я, вона і вікінг. «Вікінг» – це російський пістолет. Калібр 38. Все так як треба, бо граємо ми в російську рулетку.

– Мені пофіґ, – каже Стоґнєвіч.

– Мені теж, – каже Торнберґ. Ой, це я так кажу.

Вікінг мовчить. Його черга триндіти ще не підійшла.

– Я вже пробувала, – знизує плечима моя подруга.

– І шо? – типу байдуже питаю я, але насправді мені цікаво.

Ну, і страшно трохи – що там.

– І нічо'. Ми з братом на морозі були. Так само, як у дитинстві стрибали під воду, побачивши, як із дна стирчать колоди. Розбивали собі бошки і всьо. А яка різниця? Наш друг індіанець – він зараз резерваціями шляється, а так у Харкові раніше жив у нас – так він книгу написав «Жизнь как експєрімєнт над сабой». Пише мені іноді, питає, що новенького я вже спробувала.

– Мгм… Виживемо – я тобі всю наркоту свою з дому віддам, – довірливо обіцяю я.

– Виживемо – напишемо йому про спробу № 2. Невже ж я таке гівно, що мене нічо' не візьме?

– Ага.

– Що ага? А раптом повезе разок?!

– Повезе, думаю…

Вона заряджає ту єдину канонічну кулю. Я тупо жую м'ятну жувачку і думаю про Маркеса, що у прощальному листі радив насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Морозива мені не хочеться. Але й морозу по шкірі чомусь немає. Страх ніби зазирнув у гості – як сусід позичити дрель – і вшився. Дрелить когось іншого. А мені реально похуй. Чому всі так упевнені у власному безсмерті?

– Хто перший? – питає Стоґнєвіч.