Чтение онлайн

Коли йшов повз Юстинин дім, щось мене раптом зупинило. Звів очі й уздрів, що Юстинине вікно відчинене і в тому вікні стоїть і дивиться на мене вона. І як дивиться! Не зорить, а світить палким поглядом. І в мене потекла гаряча хвиля, солодка, одурманлива, в якій поринуло все: і смуток мій, і думки розважливі, і застереження, і роздумування — все те виблідло і стало неістотне, бо ми раптом з’єдналися очима, а на паркані всівся, не зважаючи на набите цвяшшя, голий крилатий хлопчина з перев’язаними стьожкою очима, тримав у руках лука, а стрілою пустив у мене й поранив, а перед цим, очевидно, стріляв і у вікно, бо я увіч побачив: стримить у грудях дівчини стріла, просто в серці,

й починає проростати ростками й листками, а на місці оперення — квіткою-рожею, яка на очах розправляла пелюстки червоні, мов кров, і тремтіла на тих пелюстках роса, ніби крихітні очка. А друга стріла, як казав, пробила груди мені й почала так само проростати ростками і листками, а на місці оперення такою ж квітною рожею. І танцював на гострому цвяшші, яким оббито було вершка паркану, веселий голий хлопчисько, і реготав зовсім так само, як Онисим, квокчучи, мов півень, і так само, як Онисифор, тоненько хихикаючи, і так само, як Олександр, гохаючи, ніби у тимпан бив. І мені здалося, що між мною й тим вікном та Юстиною у вікні прокладено кладку, що досить зважитися — і я нею просто піду, щоб упасти в її обійми й пропасти.

І тут сталося щось таке, що вже ніяк не вкладалось у мою бідну голову. Юстина раптом застогнала пристрасно і сказала не так уже й голосно, але досить, щоб почув, сказала, чи застогнала сласно, з не своїм хрипким, похітливим видихом:

— Ходи злучимося, псе шолудивий! Ходи!

І засміялася негарно й бридко.

Я ж стояв, ніби правцем битий, очі мої зробилися, ніби колеса, бо такого аж ніяк не сподівався від дівчини, якій у цнотливості не відмовиш, та ще й такої, що готувалася стати Христовою нареченою, умертвивши для похотей тіло своє.

І сталося ще більше, і ще дивніше, і ще дикіше. Дівчина рвонула сорочку на грудях, і звідти випали великі, круглі, соковиті перса із настовбурченими сочками.

— Дивись! Дивись! — сипіла вона, і її обличчя аж скорчилося чи від страждання, чи від бажання, чи від пристрасті. — Чого став бовдуром? Іди сміло: нема батьків!

Але я не міг і вудом порушити, і пальцем кивнути. Тоді вона нагнулася й почала скидати з себе сорочку, а за мить стала у вікні зовсім гола. А що я вперше бачив оголену жіночу плоть, язика мені ніби вбило в горло, і аж задихатися почав, і пасмуги пішли перед очима.

— Ходи! — хрипіла вона пристрасно. — Ходи! Ой, не можу більше терпіти! Ой, хочу, щоб ти прогнав диявола, бо він тут, тут!

І вона схопилася за соромне місце й розхилила його. Невидима сила турнула мене в плечі, хтось ніби й позаший ударив. І я кинувся до хвіртки, зовсім втративши тяму.

Але хвіртки не встиг відчинити, бо сталося нове несподіване: Юстина зойкнула: „Ой Господи, що це зі мною?“ — лице її спотворилося, тінь пробігла по ньому, очі погасли, а руки схопилися за раму й миттю зачинили вікно. І впала там, за склом, важка тканина завіси, сховавши від мене те чудове видиво.

І не було вже на паркані того сліпого, голого хлопця із перев’язкою на очах, не було нікого, лишень щасливо гавкав у дворі, почувши й пізнавши мене, пес. І я згадав науку дядька Кипріяна про одиничне й сугубе, одиничне може випадковим бути, а повторене вістить, що все й справді є. Отже, двічі являлася мені так Юстина, двічі висловлювала пристрасть до мене, двічі зманювала й очаровувала, а це значить, що дядькові чари виявилися не такі вже й безсилі. Але що тут діє: чи самі чари, чи дівчина й справді запалилася коханням до мене? І що маю тепер чинити: знову забалакати до неї чи й найняти музик, одягти вінка на голову і на очах усієї вулиці рушити, щоб з’явити й оголосити дівчині свою любов і схильність до неї?

Я ж боявся іншого: дівчина від дядькових чар у запамороченні пробуває (недаремно мені привидівся той хлопець із луком), а що буде, коли запаморочення мине? Тоді битиме в мене на голові сковорідки, а я ганятимуся за нею з палицею: чи ж такого щастя хочу й прагну? Тому зітхнув скрушно й подався додому в надії, що дядько ще там, — у цій непевності не міг обійтися без нього, його ради й слова.

Проте дядька вдома не застав, він уже повернувся до лісової кущі. І чомусь од того я зовсім не опечалився: в грудях у мене переливалася смарагдова перламутрова вода, і мені, незвідь-чому, захотілося співати — не сумувати, перевідчути те, що трапилося на вулиці, а не роздумувати над тим, що може статися. Отож не поспішив услід за дядьком, а націдив собі кухля меду, сидів із ним у садку, і в мені все заспівало: і серце, й очі, й обличчя, і вуста:

Ой люблю я хорошую дівоньку. Тиха вода, бистронький Дунаю! Ой я її люблю, вона мене не любила, бистронький Дунаю! Прошу чарівника, щоб зілейка дав. Ой тиха вода, бистронький Дунаю. Заказав-бо чарівник зілля за Дунаєм. Тиха вода, бистрий Дунаю!

Співаючи, присолоджував вуста гарним питним медом, і гарячі струмки пливли мені від серця в руки й ноги, і руки мої вимахували, а ноги притупували, і я врешті-решт засміявся всім лицем.

Але раптом мене щось остудило. Здалося, що хтось за мною підглядає, а розплющивши очі, побачив, що неподалік стоять, вилаштувавшись вряд, Онисим, Онисифор та Олександр, і перезираються поміж себе, і в кожного надто вже хитре й лукаве лице.

— Гей! — сказав Онисим. — У тебе все гаразд? Ну, я про те!

— Чи ж допомогло? — спитав Онисифор.

— А може, він, хлопака, просто очманів? — спитав Олександр.

— Очманів, — сказав я, прикладаючи до рота кухля. — А може, здурів. Чудово очманів та здурів, товариство! А знаєте, чому?

Вони знову лукаво поміж себе перезирнулися.

Е! — сказав Онисим. — Закоханий і надвережений — одне! Пропав хлопака ні за цапову душу!

— Не пропав, а лише пропадаю, — сказав я і ковтнув хмільного питного меду.

Залишив друзів-писарчуків у садку, сам же спустивсь у льох, наточив меду в глека, цей мед ще приготувала моя покійна матінка минулого літа, вмерла ж вона восени, узяв ще три кухлики і, сидячи в садку та й слухаючи солов’я, котрий на ту нагоду заспівав, розповів про Юстину і про те, як вона на мене дивилася (про те ж, як роздягалася, промовчав), і що це можна розтлумачити тільки в один спосіб: не байдужа вона до мене.

А ми, — сказав Олександр, — знаєш, чого до тебе прийшли?

— Добру річ надумали, — підхопив Онисифор. — Але коли в тебе з Юстиною все гаразд…

— Скажемо, коли буде негаразд, — підморгнув Онисим.

І вони заіржали, як три молоді конячки.

Я ж потягував із кухля мед, і замріяно дивився на дерева, і слухав солов’я, голос якого і зараз нагадував Юстинин (але не той хрипкий і похітливий, коли зманювала мене), і мені так тепло й ліниво-радісно було на душі.

— Нічого доброго придумати не можете, — сказав я приятелям-писарчукам. — Хіба якого коника викинете. А я вже того не хочу. Оце вип’ю цього меду, — вуста мої всміхнулися якнайщасливіше, а може, якнайдурніше, — і піду шукати зустрічі з нею.