Авіаційний гурток

Петро Михайлович, учитель, приїхав з Києва пізнім потягом і прийшов до школи, як у селі вже давно спали. Але на ранок, ще тільки зійшло сонце, ввесь гурток сидів на шкільних східцях. Школа була ще замкнена. Не бігали, не бурушкались, говорили стиха. Петра Михайловича не хотіли будити, бо знали, що приїхав пізно. Дорікали Петрові Ткаченкові, що не додержав слова: умовлялися поки що мовчати про свої заміри - він не вдержався, роздзвонив уже всім у селі.

– І завжди цей Петро...

–

Такий вже задавака - може, ще нічого не вийде, а він...

– Як не вийде? Мусить вийти!
– рішуче промовив Петро.

– На словах - то ми всі робітники, побачимо, як на ділі.

– А що на ділі?
– скипів Петро.

– Що? Перший почнеш вередувати... от що.

– Хто? Я?
– схопився Петро.

– Та... годі, Петра Михайловича збудите!
– спиняв Матвій.

– Так що ж він бреше!

– Що бреше, а пам’ятаєш, як у драмгуртку підвів з виставою?

– Так, по-твоєму, то я підвів?

– Ну, от! Заведіться. Ніколи в нас без цього не обійдеться. Годі, кажу!

– Так що ж він, хамро!..

Петра Ткаченка поривало посваритися, але він втримав себе, крутнувся, сплюнув, пішов од гурту в садок.

– Куди ти, Петре?

– Ану вас...- пішов поза школою.

– От бачте, який він.

– А ви не знаєте хіба Петра? Не зачіпайте краще його.

– Та доки ми будемо панькатись з ним? Записався в гурток, то й хай по-товариському поводить себе!

– Я пропоную виключити його з гуртка, коли він не вернеться сьогодні на збори! Годі вже!

Із-за другого рогу школи вискочив Петро, радісний, схвильований, мов зовсім не той.

– Товариші!

– Що таке?
– сухо спитали його.

– Знаєте, Петро Михайлович сидить уже в майстерні, а кругом нього плани, книги, всяке приладдя...

– Та ну?
– Всі підвели голови.

– Слово честі. Я у вікно заглянув. Гайда в майстерню.

Схопились, як табунець горобців, і з веселим гомоном побігли.

– Петре Михайловичу! Петре Михайловичу, можна?

– Можна!
– каже.

Упхались гуртом.

– Добридень!

– Добридень! А ви вже тут. Я оце хотів сам трохи роздивитись, а коли прийшли, розглянемо всі вкупі.

На великому столі були порозкидані пилочки, напильники, рубанок, обценьки, бруски дерева і багато іншого приладдя, потрібного для будування моделі аероплана. З другого боку лежала чимала купка новеньких книжечок, посередині був розгорнутий великий аркуш паперу, над яким сидів із олівцем у руках Петро Михайлович, заклопотаний, задуманий. Розсипались кругом столу: той за книжки, другий тягне брусок, інші через плече Петра Михайловича зазирають на папір.

– Що це за риба намальована?

– Е, ні, так не можна, друзі мої. Про все довідаєтесь у свій час, а тепер закликаю до порядку!

Ущухли.

– Покладіть ви речі на місця!

Поклали.

– Перш ніж почати працювати із цим приладдям, мусимо оцю роботу,- показав Петро Михайлович малюнок на папері,-

розібрати по кісточках і знову скласти. Це рисунок моноплану!

– То будемо моноплан будувати?

– Моноплан! Моноплан! А що? На моє вийшло!
– радів Андрій.

– Прошу посідати - поговоримо до ладу!

Посідали.

– Перш ніж почати з вами працю, мушу сказати вам от що: ви, певне, не гаразд уявляєте собі, яку складну роботу беремо ми на себе: робота має бути морочлива, довга і, може, здаватиметься навіть нудною.

– Ні! Ні! Робота цікава!..- гаряче запротестували з усіх боків.

– Ви послухайте мене!
– спинив їх Петро Михайлович.- Я ще раз скажу - робота може здатися в який час нудною. Треба буде перечитати і зрозуміти оці книжки, треба гаразд вивчити малюнки, треба багато виконати дрібної роботи. Ви в цій роботі ще нічого не розумієте, я хоч придивлявся до цього в Києві, але теж не зовсім певний у собі - і тому заздалегідь треба приготуватись до всього. Може, по-першу не буде нам удачі. Але я вірю - коли візьмемось за діло терпляче, уперто і уважно, ми доведемо його до краю. Літун обіщався нам допомагати: коли буде потреба - будемо писати йому листи або їздити у Київ.

– А за скільки днів ми зробимо наш аероплан?
– спитав Андрій.

– А як ви гадаєте?

– Днів за три!

– За два!

– Добре візьмемось - за день зробимо!

Петро Михайлович усміхнувся.

– А я гадаю, що було б добре, коли б ми його зробили за місяць.

– О-о-о!
– загули кругом.- Менше. Це ви навмисне нас лякаєте. Де там тії роботи на місяць.

– Ну, побачимо, а тим часом я все ж таки попереджаю: робота має бути довга і серйозна - хто не почуває в собі досить для цього сили, хто не надіється на себе,- краще завчасу одмовтесь, щоб потім не гальмували справи.

– Всі, всі будемо працювати!
– загуло.

– Ну, усі, то й усі! Тоді зберіться сюди по обіді, сьогодні й розпочнемо.

– Як по обіді? Зараз!

– Зараз хочете? Гаразд! Я хотів тим часом дещо сам переглянути, коли ж ваша така охота,- почнемо зараз.

Посідали так, щоб усім було зручно.

– От це буде перша спроба - побачимо, які ми будемо в серйозній праці. Ну, візьмемось до цієї риби.

Петро Михайлович розправив план на столі, всі щільно обсіли його, приготувались. Почали. Петро Михайлович взяв у руки олівець і почав поясняти план:

– Оце має бути рама, або фюзеляж... Чуєте: фю-зе-ляж... До нього прироблюють всі інші частини аероплану. А це - крила, або підтримні поверхні. Аероплан так, як і паперовий змій, тримається в повітрі через те, що повітря тисне на ці його поверхні; отже, ці поверхні мають бути якнайлегші, а разом із тим і міцні... Ми зробимо поверхню з однієї суцільної дощечки або з оцих брусків. Вони звуться лонжеронами.

– Як, Миколо, звуться ці брусочки?
– раптом звернувся до малого Миколи, усміхаючись, Петро Михайлович.