Адепт
Шрифт:
Рабі Ісраель був, напевне, не зовсім іудеєм, бо мав вузькі очі степового народу. Але у тих очах опирався мінливому сущому тисячолітній спокій іудейської мудрості. Невеликого зросту, щуплий, він кутався у шовковий білий плащ, а на голові мав круглий повстяний капелюшок із срібними бляшками — ханнезар. Навколо ханнезару ще де-не-де виднілися залишки сивого волосся, але обличчя рабі було безбороде, а скроні — голені та блискучі. Років йому було, напевне, шістдесят, а жовтизна довкола очей вказувала на печінкову хворобу.
Рабі Ісраель показав мені на ослінчик навпроти свого і промовив на вправній склавинській мові: «Сідай, Ратиборе».
Ніхто з іудеїв в Саркелі не називав мене склавинським ім'ям. Здивований, сів я на ослінчик.
«Так», — підтвердив я.
«Ким ти був у Києві?» — спитав рабі.
Я розповів Ісраелеві про Желянську вить, Силеника та про події останнього року Аскольдового каганства. Рабі слухав дуже уважно, не перериваючи моєї оповіді і не вимагаючи додаткових пояснень. Довго говорив я, а коли закінчив, рабі сказав: «Ти добре розповідаєш і робиш розумні висновки. А тепер я розповім тобі, Ратиборе, дещо з того, що сталося у Києві за останній рік».
Він прикрив очі й почав:
«Та жінка, яку ти звеш Оряною і яку немудрі булгари в Балтаварі називають Танбіт, за задумом Ворога-Сатани, рік тому потрапила в наложниці кагана С'єрна Хельґа. Ворог дав їй підступну хитрість і вправність у любощах, через що та відьма стала улюбленою жоною кагана. І намовила його на зраду державі Божественних Ашинів. На ній кров Захарії, сина Веніамінового, і Йоханана, сина Йосифового, і ще стількох великих мужів Раш-Хазарі, що саме небо волає до помсти. Але тій відьмі цього замало. Вона вчинила страхітливе блюзнірство, проголосивши себе у Балтаварі Танбіт-ханумою, правнучкою давнього Божественного Кагана Савар-хана, який відступив частину своєї священної влади в Ітхелі першому правовірному царю Раш-Хазарі — рабі Обадії».
Говорячи ці слова, рабі Ісраель підвищував голос і, нарешті, вимовив ім'я царя Обадії так гучно, що похитнулось полум'я дивних смолоскипів, і важка луна впала на килим з аркового склепіння потаємного Чертога Нарад…
Уже тихіше рабі продовжив:
«Двічі достойний Сондоке-багатур, його син Горіші-кучук та їхні вої намагалися забити відьму Танбіт, і обидва рази незрозумілим чином вона врятувалася. Багато воїв загинуло в Києві та Балтаварі, а відьма лишилася неушкодженою. Її закляття перетворили Хельґа та нерозумного хана Кубрата у сліпі знаряддя Ворога. Найкращі вивідувачі Саркелу були викриті і померли в нелюдських муках, бо Ворог підказав відьмі їх імена. Нарешті, два місяці тому Танбіт (хай буде прокляте це ім'я!) народила Хельґові мале чортеня, сина. А Хельґ проголосив його своїм наступником та спадкоємцем престолу в Ітхелі!»
Рабі замовк і пильно подивився на мене, немовби оцінюючи враження від його слів. Але в голові моїй було порожньо, навіть цікавість в той день була квола. Рабі Ісраель підняв праву руку долонею уперед і заговорив владно і жорстко.
«А тепер, Ратиборе, — сказав він, — ти відповіси на три мої запитання. І горе тобі, якщо відповіді твої будуть неправдиві».
І дивлячись на нього в ту мить, зрозумів я, що переді мною могутній володар Великого Степу, Спостерігач Заходу, слово якого було законом для двох третин величезної імперії Раш-Хазарі. І я злякався.
«Хто були батьки Оряни-Танбіт?» — спитав рабі Ісраель.
Я сказав Носієві Зірки, що це мені не відомо, але Силеник, за словами старших жерців, узяв Оряну з села Пересічень біля Дніпра. А в тому вбогому селі жили лише примучені каганом поселяни та збирачі меду.
Тоді Спостерігач Заходу задав друге запитання:
«Чи не було в Танбіт дітей від Силеника?»
«Ні, — сказав я. — У чотирнадцять літ забрав її Силеник наложницею і п'ять років жила вона в капищі — і все те було на моїй пам'яті. Дітей вона не мала».
Важко подивився на мене рабі Ісраель, а тоді витягнув із дерев'яної скрині срібного амулета. Один його бік був без позначок і блищав, як дзеркало. На другому боці видніло
«Це знак Макрі-Чихен, — сказав Носій Зірки. — Знак проклятого народу. Відповідай правдиво і без облуди: чи бачив ти у вашому капищі, у Силеника або у відьми, зображення цього знаку?»
«Ні», — відповів я правдиво і без облуди.
Рабі сховав амулет і сидів якийсь час мовчки, не дивлячись на мене.
Тоді сказав:
«Якщо десь-колись ти розповіси про нашу розмову і про знак, який бачив — кара буде страшною, Ратиборе. Але якщо ти мовчатимеш, я обіцяю тобі: Ерге ніколи не взнає, що і як ти робив із його жоною в печері Арпавута».
Я ще більше злякався, бо не міг зрозуміти: звідки рабі знає про мій блуд із Менгі-ханум.
«Завтра, — промовив рабі, — ти вибереш собі коня в стайнях Ерге-багатура. Післязавтра я відправлю людей із даниною від печенігів у Ітхель. Поїдеш із ними у Священне місто й розповіси все, що розповів мені про Танбіт, найвищій Раді Екзегетів [62] Раш-Хазарі. Ось тобі охоронний знак від мене».
62
Екзегети— тлумачі текстів.
Він дав мені срібну шестикутну зірку на залізному ланцюжку і десять дирхемів. Я впав на коліна і почув, що за моєю спиною грюкнули двері. Мені одягли пов'язку на очі і вивели з Чертогу. Вої Сондоке-багатура чекали мого повернення біля дверей вежі. З ними я проминув внутрішню браму і пішов у стайні вибирати коня. Вої сказали Ерге, що рабі наказав віддати Ратбер-хемегу об'їждженого коня за його, Ратберовим, вибором. Багатур скривився, але наказ виконав. І в мене з'явився власний кінь, якого я назвав Яргастом. Так звали славетного рисака кагана Аскольда. Мій Яргаст був із печенізьких коней — сильний, невтомний. Збрую купив я у Людяти, а ті дирхеми, що залишились, витратив на грецьку книжку. Наскільки я пам'ятаю, то були проповіді святого Іоанна Хризостома [63] . Продав мені її один із саркельських іудеїв на ім'я Зоровавель, муж, сповнений чеснот і вченості.
63
Іоанн Хризостом, Златоуст (347—407 pp.) Архієпископ Константинополя у 398—404 pp. Один з Отців Церкви. Автор коментарів до Святого письма, богословських праць, літургійних текстів.
Так закінчилося моє перебування у Саркелі.
День від'їзду з фортеці був сонячним і спекотним. Степове літо гаснуло серед задушливих вітрів і тоненьких миршавих смерчів, зграйки яких здіймали червону пилюку з курного східного шляху.
Я залишив Саркел із важким серцем, не знаючи ще мудрих слів Мелхиседека, сина Левієвого: «Благословенні ті, що йдуть на схід Сонця». Даждьбожі молитви відходили від моєї душі на захід, до Бористену, а нових я ще не навчився. Яргаст теж був сумний і трусив по дорозі байдужою безчисельною ходою. Людята, благословляючи ім'ям Мокоші в дорогу, назвав мені імена склавинських майстрів у Ітхелі, які б не відмовили родовичеві у допомозі. Але найцінніше ім'я, як потім виявилось, назвав мені Зоровавель. Старий сказав, віддаючи мені книгу Хризостома: «Для грошей ти знайдеш у Священному місті багато хворих і небідних людей, для кохання — багато красивих і недорогих жінок, але якщо схочеш знайти мудрість книжну й людську, йди на вулицю Мідного Стовпа і спитай там оселю Мелхиседека, сина Левієвого з роду Фінеєса Дамаського». Так на шляху до таємничого Ітхелю мав я у кошику Надії лише кілька імен — знаки малі, непевні. А попереду відкривався незнаний і неозначений Схід, простори Раш-Хазарі, відкриті всім вітрам ойкумени.