Викрадення Данаї

Це трапилося в той час, коли Авакум Захов збирав матеріали для другого тому своєї «Історії». Його передусім цікавили південні райони Італії — Калабрія, Апулія, сіцилійське узбережжя, проте дуже часто йому доводилося по кілька днів бувати і у Вічному місті. В Римі він наймав постійну квартиру — мебльовану кімнату на віа [Вулиця (італ.)] Кола ді Рієнцо, яку синьйора Вітторія Ченчі, вдова убитого екстремістами журналіста, здавала в найми. Брат синьйори Вітторії, Чезаре Савеллі, був начальник охорони музею Боргезе, а саме у філіалі музею Боргезе і розгорнулися події, про які йтиметься у нашій розповіді. Я тепер думаю, що якби Авакум не найняв квартиру на віа Кола ді Рієнцо, він не втрутився б у цю музейну історію, і розповідь про викрадення «Данаї» залишилася б ненаписаною... Та хіба, наймаючи

кімнату, людина знає, до чого це може призвести?

Отож, 26 жовтня, в четвер, о дев'ятій годині п'ять хвилин мармуровими сходами музею збігав дуже схвильований молодик. Він мав вигляд людини, яка несподівано знайшла під своєю подушкою пластикову бомбу. Молодика звали Лівіо Перетті, й охоронці музею Боргезе знали його. То був красень південного типу з чуттєвими губами і блискучими темними очима, але його одяг і кощава постать з першого погляду свідчили, що це бідняк. Він учився в академії образотворчих мистецтв, був уже на четвертому курсі й останнім часом приходив до Боргезе майже щодня, щоб малювати «Данаю» Корреджо. Чому вбогий, захарчований Лівіо закохався в дочку царя Акрісія, становило велику загадку. Але так чи так він мав дозвіл малювати в Боргезе, і документ цей підписав головний директор музею.

Через п'ять хвилин після того, як швейцар відчинив важкі двері вестибюля, окуті стилізованими бронзовими тюльпанами, Лівіо Перетті стрімголов збіг широкими мармуровими сходами на перший поверх. Ми щойно сказали: його обличчя мало такий вираз, наче Лівіо несподівано знайшов під своєю подушкою пластикову бомбу. Якщо судити з газет, декому траплялося їх знаходити, і про це багато розповідалося. Позавчора помічник головного прокурора знайшов одне таке яєчко у своєму письмовому столі. Його миттю викинули у вікно; воно вибухнуло в повітрі, висадило кілька віконних рам і потрощило шибки. Взагалі з пластиковими бомбами треба діяти швидко. Якщо побачиш таке яйце біля себе, не можна баритись,— негайно відкинь його чимдалі. Я не знаю, який вираз мало обличчя помічника прокурора, коли той натрапив на цю річ у своїй шухляді, але гадаю, в першу мить то був вираз подиву і жаху. Саме почуття невимовного подиву і безмежного жаху.

Я пригадав цей випадок з помічником прокурора тому, бо обличчя Лівіо Перетті, який стрімголов спускався сходами, виражало тільки невимовний подиз. Жаху не було. Його ліва рука ковзала по овальному червоному поручні, ледве торкаючись його пальцями, а правою він махав, попереджаючи, щоб йому дали дорогу. А втім, у цьому застережливому жесті не було потреби, бо ніхто не піднімався І йому назустріч, і якби хтось спостерігав за ним збоку, дуже здивувався б. Він попереджав, щоб дали дорогу, хоча дорога була вільна-вільнісінька. Невеликий гурт ранніх відвідувачів ще топтався біля каси та гардероба; хто чистив своє взуття в автоматі, хто докурював сигарети, а хто вибирав і купував кольорові листівки та каталоги. Нагору до зали в ці хвилини піднімалися всього п'ять-шість відвідувачів з найбільш нетерплячих. Отже, Лівіо Перетті махав рукою даремно, бо на сходах у ці ранкові хвилини не було ніякого руху, до того ж розминутися там можна було вільно й кільком.

З'явившись несподівано у вестибюлі, Лівіо Перетті побіг просто до охоронця Монтано, який уже стояв на своєму звичному місці, між сходами й коридором, що вів до директорського кабінету. Марко Монтано на вигляд був показний, рослявий, плечистий, а на обличчя здавався або злим, або добрягою, залежно від того, як на нього дивитися — збоку чи прямо. Коли дивитися збоку, він здавався людиною жорстокою. Це враження створювали гакуватий ніс, схожий на дзьоб хижого птаха, нижня щелепа, різко випнута вперед, наче в бульдога, і пишні сиві вуса, розпростерті над ротом, немов два яструбині крила. А якщо дивитися спереду, обличчя його випромінювало добродушність, прихильність до витриманого вина, задушевних розмов, післяобідньої дрімоти і повагу до чистого, без єдиної порошинки, мундира. Спочатку Лівіо остерігався його, потім, долаючи страх, став забалакувати з ним, навіть просив сигарету. Марко Монтано пригощав його охоче, пропонував узяти «про запас», але Лівіо вдавав, ніби ображався, і запевняв, що дорогою додому купить кілька пачок «Кенту» або «Мальборо», якщо не забуде, і завтра обидва куритимуть тільки його сигарети. Але щоразу він забував, і це завтра досі так і не настало.

Ми вже казали, що Лівіо Перетті налетів на Монтано, наче

вихор, але тут трохи затримаймо дію, щоб сказати ще кілька слів про найпоказнішого з охоронців музею Бор-гезе. Атож, він був найпоказніший — чи не головна його прикмета. А для нього самого найголовніше починались і закінчувалося в стінах музею. Поза цими стінами відбувалися хтозна-які бурхливі події, екстремісти кидали бомби, марксисти влаштовували багатолюдні демонстрації, ліра стрімко падала, бензин і макарони нестримно дорожчали, але для Марко Монтано все це діялося немовби з якомусь іншому світі. Він не хотів нічого знати про цей інший світ. У музеї, хвалити бога, ще не кидали бомб, відвідувачі не влаштовували демонстрацій протесту, автомашини в нього не було, а тому не обходило і подорожчання бензину. Ціни на макарони та інші смачні речі знай підскакували вгору, але це його не бентежило, бо через війну та деякі інші події він не влаштував свого родинного життя, і зарплати йому вистачало. Вистачало її на дві великі порції макаронів (одну з м'ясом, другу з томатною пастою) щодня й на дві склянки доброго вина, випиті в обід і на вечерю. Навіть міг би відкласти якусь копійчину, якби не було в нього непутящого небожа. Або точніше — якби не палала в його серці незбагненна любов до того розбещеного шалапута. Негідник приходив раз або двічі на місяць і безсовісно забирав не витрачене на макарони, вино та сигарети. Дні, коли він з'являвся чи то в музеї, чи то в дядьковій мансардній кімнатці на віа Санта-Барбара, були для Монтано водночас і різдвом Христовим, і страсним четвергом. Інших важливих подій у його безтурботному бутті не заходило. Його роздвоєне життя йшло рівно, як ті старі будильники, на які рідко хто дивиться, але які сумлінно й поважно відлічують час десь на кухонній полиці.

— Синьйоре! — вигукнув Лівіо Перетті. Він простяг руки і поклав долоні на широкі плечі Монтано.— Синьйоре!

— Свята богородице, що з вами сталося? — безмежно здивувався Монтано.— Що з вами, бога ради? — повторив він, намагаючись прочитати у збуджених і палаючих очах молодика причину цього незвичайного поспіху.

Якусь мить Лівіо Перетті справді мав вигляд страшенно розтривоженої людини,— він був, як то кажуть, «не при собі». У середні віки таких людей спалювали без довгих вагань, бо вважали, що в них вселився нечистий. Лівіо Перетті пощастило, що ця історія з ним сталася не в середні віки, та й нечиста сила тримала його в своїй владі не дуже довго. Немовби зрозумівши раптом, що поводиться непристойно (адже за таке поводження колись спалювали), він швидко зняв руки з плечей Монтано, трохи заспокоївся і голосом, уже не схожим на той, стривожений, яким щойно гукав «синьйоре!», спитав охоронця по-діловому, чи прийшов директор.

Монтано здивовано витріщився на чудного молодика, якого він так часто пригощав сигаретами. Хоч голос уже спокійний, зате погляд безумний, а на обличчі щось середнє між досадою і страхом. Який актор! Неначе в нього вселилися три людські душі й кожна являла тепер своє обличчя.

Охоронець не знав, який узяти з ним тон. Раз він манта-чить сигарети, значить, хлопець бідний, і нічого з ним церемонитися. Так, але ж він мав за своєю спиною академію і в музей прийшов малювати з рекомендаціями великих людей. Та й відомо, що обранці мистецтва здобули собі право поводитися, як їм заманеться, і він, Монтано, котрий усе своє життя провів серед картин, мусив виявити і цього разу розуміння і такт.

Поки він обмірковував, яку лінію поведінки обрати, молодик, замість дивитися на нього, втупив погляд у коридор, де містилася адміністративна частина.

— Синьйор директор тут,— сказав Монтано. І, щоб задобігти якійсь прикрій помилці, поквапився попередити: —

Але синьйор директор приймає відвідувачів з одинадцятої години.

— Так! — вигукнув Лівіо Перетті й, не пояснюючи, який зміст вкладає у цей значливий вигук, повернув ліворуч і, наче здутий вітром, помчав до склепистого коридора.

Там при вході, облицьованому плитками з білого мармуру і прикрашеному двома старовинними бронзовими канделябрами, були двокрилі червоного дерева двері директорського кабінету.

Монтано спам'ятався, коли Лівіо Перетті уже простягав руку до масивної бронзової ручки. Він ступив два нерішучих кроки й остовпів: Лівіо Перетті влетів у кабінет директора. Влетів, не постукавши, і грюкнув за собою дверима.

— Свята Маріє! — заволав Монтано в душі.— Хіба так заходять у директорський кабінет!